Чернетка

Дай мені жить, віді­при­ся сірою ске­лею,
Мер­твен­ність геть із очей, і лети з голо­ви.
Може, поси­ді­ти нам, випив­ши добро­го елю,
А потім зірва­тись, пішов­ши від­ра­зу «на Ви».
Чим же зара­ди­ти ста­ро­му, див­но­му ділу?
Та зов­сім не знаю, вирі­шу­вать це не мені.
Може воно вже зго­ві­ло, зотлі­ло, зго­рі­ло?
Ну дай тро­хи волі іти не вслі­пу по стер­ні.
Дай роз­ди­ви­тись оба­біч доро­ги при­блу­ду,
Зібра­ти лахмі­т­тя, міше­чок на пле­чі — іди.
Віль­ним так став би і жив би. Отак я і буду,
Отак я і хочу, спи­таю лишень — ну, а ти?
Взяв­ши лиш тро­хи, що може­мо взя­ти в доро­гу,
Поки­нув­ши разом пока­ра­ний край і свій дім,
Сту­пим в незві­да­не, ледь пере­ліз­ши поро­га,
Попря­му­єм за Сон­цем, зна­ю­чи щастя у нім.
Може, колись, за край неба нас будуть шука­ти,
Так, може, і зна­йдуть нас там не таких, як були.
«Ми хутко за вами при­йшли, щоб звід­си забра­ти».
«Ніку­ди не піде­мо, над­то ми дов­го плив­ли…»

00:57 13.01.2009 р. (м. Київ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.