Чай

Ти сидиш. Усміхнулась ласкаво.
«Може, чаю?»
«Облиш, не про те.
Я не чаю від тебе чекаю».
«Може, скажеш? Питання ж просте…»
Дивина собі й годі. Маленька,
А розумна, як тисяча книг.
«Розумієш…» – і змовкнув тихенько:
Виправдання придумать не встиг.
Ти сидиш. Мружиш очі лукаво,
П’єш із ложечки свій аромат.
Там, надворі, весна величава –
Ти їй пальцями стукаєш в такт.
Я ж сиджу, геть потупивши очі,
Як хлопчисько, їй-богу, малий.
Твої очі знахабніло корчать:
«Ну, давай, я чекаю… Німий!»
Ледь повітря набравши у груди,
Ледь слова відпустити узявсь –
Лиш зітхнув, кашлянув від застуди…
Ти хіхікаєш: «Ось тобі, зась!»
Так мовчали і далі ввесь вечір,
Доки холодом чай не простиг.
Розпрощались – і куртка на плечі,
Я й сказати нічого не встиг.
Знаю точно, що завтра ізнову
Під багряний украй небокрай
Ми сидітимем тихо у змові
Розпиваючи кип’яток-чай.

2:03 9.12.2008 р. (м.Київ)