Світлоносець

Ми з'явилися, мабуть, ще з поча­тком часу, з самим існу­ва­н­ням факту існу­ва­н­ня, одно­ча­сно і без­по­во­ро­тно. Ми невід­рив­ні від сві­ту так само, як світ невід­рив­ний від само­го себе, бо ми – части­на його, без нас світ навряд чи б існу­вав, а ми без ньо­го втра­ти­ли б сенс і осно­ву тво­рінь.

Ми – сві­тло­но­сці. Ми – сон­це­по­клон­ни­ки. Ми — вогне­лю­би. Ми ті, хто кон­тро­лює всю енер­гію Все­сві­ту і обе­рі­гає її від тем­них лица­рів без­ум­ства. З само­го нашо­го наро­дже­н­ня, точні­ше, вини­кне­н­ня, кожен з нас був закрі­пле­ний за пев­ною зорею, щоби обе­рі­га­ти її, рости­ти, догля­да­ти. Комусь діста­ла­ся аль­фа Цен­тав­ра, комусь – Про­ціон, мені ж волею випад­ку діста­ло­ся Сон­це.

Живу­чи по непи­са­но­му коде­ксу, сві­тло­но­сці рід­ко коли мате­рі­а­лі­зо­ву­ва­ли­ся в живу масу, існу­ю­чи весь час у вигля­ді про­сто­го згус­тку орга­ні­зо­ва­ної енер­гії. Лише кіль­ка відо­мих випад­ків, коли на бли­жніх пла­не­тах вини­ка­ли якісь ката­клі­зми, і тоді закрі­пле­ний за систе­мою сві­тло­но­сець все­ляв­ся у живу істо­ту, наво­дя­чи таким чином лад у вини­ка­ю­чо­му хао­сі.

Не можу ска­за­ти, що до мене Зем­ля нічо­го поді­бно­го не пере­жи­ва­ла. Загаль­на Рада сві­тло­но­сців не раз штов­ха­ла мене на цю пла­не­ту і під час гло­баль­них воєн, і випро­бу­вань ядер­них бомб, але все обхо­ди­ло­ся якось само, без втру­ча­н­ня ззов­ні, і люд­ство ста­ва­ло на нор­маль­ний, мир­ний шлях роз­ви­тку. Та чим далі йшло діло, тим гір­ше бачи­ло­ся май­бу­тнє пла­не­ти, яка у будь-який час могла себе пере­тво­ри­ти у "чор­ну діру", тоб­то пожи­ра­ча енер­гії, про­ти чого ми, сві­тло­но­сці, вла­сне і боре­мо­ся. Зно­ву була зібра­на Загаль­на Рада, зно­ву поста­ло пита­н­ня про мою мате­рі­а­лі­за­цію на Зем­лю, зно­ву я про­те­сту­вав, гли­бо­ко в душі завча­сно тяж­ко пере­жи­ва­ю­чи роз­лу­ку з Сон­цем, до яко­го я так звик, яке я так обе­рі­гав остан­ні мільяр­ди років. Але про­ти зага­лу не підеш, і я був виря­дже­ний на цю голу­бу і зеле­ну пла­не­ту, аби наве­сти хоч якийсь поря­док.

Чесно ска­за­ти, мені було все одно, що з нею ста­не­ться. Дов­гий час я не ста­рав­ся роби­ти ніяких кро­ків, щоб щось вирі­ши­ти. Мене поча­ли вже викли­ка­ти з поясне­н­ня­ми, чому нічо­го не роби­ться, чому про­бле­ма, зара­ди якої сві­тло­но­сці кину­ли одно­го з них дія­ти, і до сих пір не вирі­ше­на. Я не мав, що від­по­ві­сти, я суму­вав за сво­єю зорею, яка була тепер так дале­ко, мені аж нічо­го не хоті­ло­ся роби­ти, а тіль­ки ско­рі­ше вте­кти звід­си, хоча я не мав ніяких шан­сів, бо сві­тло­но­сці мене зго­дом зна­йдуть і від­прав­лять десь на край Все­сві­ту, до яко­гось чер­во­но­го без­ду­шно­го кар­ли­ка раху­ва­ти асте­ро­ї­ди.

Так минав час. Я жив серед людей, не викли­ка­ю­чи ані­най­мен­шої підо­зри, вли­ва­ю­чись у натовп, ніщо не могло мене тут заче­пи­ти, ніщо над­то не ціка­ви­ло. А вно­чі, коли ніхто не бачив і не думав, де я можу зна­хо­ди­ти­ся, я вли­вав­ся у мере­жі зв'язку, купа­ю­чись у хви­лях еле­ктрон­ної інфор­ма­ції, шука­ю­чи хоч щось кори­сне, ціка­ве, щось, що могло б мене роз­ві­я­ти. При­хо­дя­чи до зем­ної подо­би зран­ку, я для себе щораз від­мі­чав, що нічо­го не змі­ню­є­ться, що всю­ди рекла­ма, непо­трі­бні листи, а кана­ли зв'язку кожен раз ста­ють ще більш заби­ті і не при­но­сять ніякої насо­ло­ди. Вре­шті, один пози­тив­ний момент в цьо­му був – я побу­вав у всіх куто­чках пла­не­ти, де тіль­ки можна було побу­ва­ти, і більш-менш вивчив людей, нама­лю­вав­ши для себе оче­ви­дну кар­ти­ну, що до пас­тки люд­ство жене саме себе не біль­ші­стю, а нав­па­ки, мізер­ною мен­ші­стю, яка, як це не див­но, веде за собою всіх.

Вре­шті-решт, через те, що я пере­став тре­ну­ва­ти нави­ки сві­тло­но­сця, через постій­ний вплив гомін­ко­го люд­сько­го ото­че­н­ня, люд­ська подо­ба в мені ста­ла пере­ва­жа­ти і дава­ти про себе зна­ти. Так, я зако­хав­ся. Замість того, щоб вечо­ра­ми у без­лю­дно­му полі мета­ти вогня­ні кулі в оди­но­кі міше­ні, замість того, щоб вли­ва­ти­ся у без­кі­не­чні, без­ме­жні пото­ки еле­ктро­нів загаль­ної енер­го­си­сте­ми, з'являючись то в Бра­зи­лії, то на Кам­ча­тці, я впав у роз­ду­ми, що абсо­лю­тно нев­ла­сти­во еле­ктрон­ній, залі­зно логі­чній нату­рі.

Були дні, були вечо­ри, були роз­мо­ви, були поба­че­н­ня. Було про­сто жит­тя, нор­маль­не, люд­ське, те, до яко­го я мав при­ве­сти інших, але і від­чув його рані­ше за всіх. Вона – чисті­сінь­ке Сон­це, і тому у мене тепер не зали­ша­ло­ся жодних сум­ні­вів, чому саме вона, а не хтось інший. Сон­це­по­клон­ник – наві­чно.

Вона не зна­ла, що я сві­тло­но­сець, та і не було такої нагаль­ної потре­би це від­кри­ва­ти, бо неві­до­мо, яким чином це б від­би­ло­ся на наших сто­сун­ках. Їй було добре, мені – тим біль­ше, я від­на­йшов своє Сон­це тут, поруч. Що ще тре­ба було для щастя?

Може хтось ска­же те, що я став кля­тим его­їстом, що я забув про люд­ство, але ж як так я мав виво­ди­ти його з кри­зи, не пізнав­ши саму осно­ву, саму суть – Люди­ну? На остан­ньо­му викли­ку на раду сві­тло­но­сців я так і ска­зав. Ста­рій­ши­ни поду­ма­ли… і від­пу­сти­ли. Хай летить, йому видні­ше.

Та все колись стає явним, все вихо­дить на поверх­ню, весь роз­по­ря­док змі­ню­є­ться, і світ стає з ніг на голо­ву. Я лишав­ся сві­тло­но­сцем, а чор­ні лица­рі не дрі­ма­ли, блу­ка­ю­чи іншим вимі­ром та з'являючись неспо­ді­ва­но близь­ко яко­їсь зорі, пожи­ра­ю­чи її раз і назав­жди. Я цьо­го бояв­ся, бояв­ся, що вони зму­сять мене віді­рва­ти­ся від цьо­го сві­ту і поли­ну­ти кудись, бити­ся зно­ву і зно­ву… Так, вла­сне, і ста­ло­ся.

Я йшов тем­ною вули­цею додо­му, від­ки­нув­ши всі дум­ки про мит­тє­ве пере­не­се­н­ня, бо хоті­ло­ся про­сто поди­ха­ти чистим прохо­ло­дним пові­трям після спе­ко­тно­го дня, пори­ну­ти у дум­ки і спо­га­ди, щораз про­кру­чу­ю­чи їх у голо­ві, насо­ло­джу­ю­чись ними. Раптом здійня­ла­ся буря. Я від­ра­зу зди­ву­вав­ся, чому це, адже надво­рі був штиль, листя на дере­вах було непо­ру­шним, небо ясне і чисте. Інту­ї­ція, або рапто­вий порив дум­ки, або про­сто спон­тан­ність зму­си­ла мене обер­ну­ти­ся…

Чор­ний лицар. Він під­кра­дав­ся. Він з'явилися поза­ду, як зазви­чай, один. Або вони помі­ня­ли такти­ку, пере­ста­ю­чи напа­да­ти від­ра­зу на Сон­це, або цей екзем­пляр про­сто поми­лив­ся, потра­пив­ши на Зем­лю. Тим не мен­ше, він з'явився. Готу­ю­чись стри­бну­ти на мене, зжер­ти від­ра­зу, випив­ши всю енер­гію, він зіщу­лив­ся, сти­снув­ся, як пру­жи­на, але ця замин­ка була вирі­шаль­ною для мене. Зібрав­ши всі сили, я метнув у ньо­го здо­ро­вен­ну вогнен­ну кулю, яка розір­ва­ла його на шма­тки, стру­снув­ши зем­лю так, що люди поча­ли зля­ка­но вибі­га­ти з хат.

Вибі­гла і вона… Поба­чив­ши ще одну вогня­ну кулю у мене в руці, яку я був гото­вий метну­ти у будь-кого, хто з'явиться пере­ді мною, вона скри­кну­ла і побі­гла геть. Мар­но було зва­ти, дога­ня­ти, поясню­ва­ти, вона нічо­го не хоті­ла чути, а її крик про­рі­зав мені вуха, її руки били мене по облич­чю, як наві­же­но­го, зло­дія.

Що ж, вона взна­ла… Я не зміг цьо­го про­сто так пере­жи­ти, кинув­ся у най­ближ­чу мере­жу, роз­чи­нив­ся у морі інфор­ма­ції, і тепер літаю від супу­тни­ка до супу­тни­ка пустим без­ду­шним набо­ром еле­ктро­нів, який колись кохав, був коха­ним, а зараз при­зва­ний лише моно­тон­но сте­рег­ти вели­ку жит­тє­ву вогнен­ну кулю – Сон­це.

21:44 8.08.2007 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.