Час з кінця

Золо­тим сер­пан­ком Сон­це завер­ши­ло схід,
Пере­біг­ши ціле небо аж через обід,
Про­ле­ті­ло, про­ска­ка­ло гала­кти­чним бігом,
Обійняв­ши рідні душі золо­ти­стим смі­хом.
Засві­ти­ли ясні зорі див­ни­ми очи­ма,
Скрав­ся Місяць тихий, спри­тний десь поза пле­чи­ма,
Шур­хо­ті­ли сні­го­па­дом вісни­ки сто­річ­чя,
Зали­ва­ли чудним сві­тлом стом­ле­ні облич­чя.
Нічним вітром коли­ва­лись вічні стов­бу­ри,
Вкри­ті наки­пом зав­зя­т­тя тов­стої кори;
Про­лі­та­ли за край неба таєм­ни­чі миші,
Роз­ти­на­ю­чи пища­н­ням ого­ро­жі тиші.
Пости­ха­ла коло­тне­ча у кра­ях люд­ських;
Охо­пи­ли; напу­сти­ли при­ви­дів німих.
Та недов­го царю­ва­н­ням забав­ля­лась ніч,
Сон­це з захо­ду ско­ти­лось, поча­ла­ся січ -
День і ніч зав­зя­то бились в сму­тні вечо­ри,
Роз­ви­дня­ю­чи вер­ши­ни Чор­ної гори.
День постав і вста­ло Сон­це ген через обід,
Щоб невдов­зі завер­ши­ти сер­пан­ко­вий схід.

23:54 29.05.2007 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.