Епілог

– Всяке бувало…

Я не встиг закінчити. Оля сумно зітхнула і зупинила мене своєю рукою. Певно, їй просто було неприємно згадувати той час і ті події.

Сонце пекло. Єдине, що рятувало нас – це розкішні дерева парку. Вони росли тут віками, вбираючи у себе силу землі та добро тих людей, які дозволили їм бути. Та і що лукавити – ці зелені велетні бачили не одну таку пару, щасливу і нещасну, чули усякий шепіт і навіжений крик, запаморочливі освідчення і слова болісної розлуки.

У голові нічого не бажало вкладатися, а сам я своїми силами вже і не прагнув цього зробити. Роки пройшли, куди від них подітися. Я думав, що забуду, що все минеться з часом. Але ж випадок є випадок. Я її побачив.

Доріжками сновигали люди, кожен із них зі своїми проблемами, і не було їм аніякого діла до того, що я відчував і переживав. Ну звісно, яка там увага, не дивлячись на те, що для мене сьогоднішній день був цілим Всесвітом, а Оля – єдина жива істота.

Вона абсолютно не змінилася. Все те ж сяюче обличчя, та сама довжелезна, туго переплетена коса. І очі… Що я міг за них віддати у свій час, та і, мабуть, зараз? Все. Я завжди міг читати думки по її обличчю. Але зараз там пусто. Байдужість.

Я просто був наївним. Ототожнював її і своє життя, ставив її єдиною ціллю мого існування. Чого цим можна було добитися, коли від неї я так нічого і не дочекався. Але чому ж тоді я не можу її забути? Що тримає мене з її образом?

Не хотів я більше шукати відповіді на це питання, не мав сил, не мав бажання, більше того, я знав, що знову ж таки нічого гарного я не знайду. Це все безвихідь, треба повертатися туди, звідки все починалося, аби уникнути цих думок.

Дарма я тоді її побачив…

Все, треба з цим покінчити. Я піднявся.

– Ти куди? – її очі виражали вже якусь зацікавленість, навіть якийсь глибоко прихований подив.

– Йду. Досить і з тебе, і з мене.

Річка вигравала на світлі, іскрилася і тихо собі пливла своїм руслом. Все-таки, я заздрю цьому, бо теж хотів дуже давно жити і йти однією дорогою, знаючи наперед, що мене чекає за наступним поворотом. Та не судилося.

Я відступив до краю. Оля крикнула і затулила очі своїми долонями.

Та я не впав. Вітер підхопив мене і поніс вгору, до самого Сонця.

15:28 20.05.2007 р.