Епілог

- Вся­ке бува­ло…

Я не встиг закін­чи­ти. Оля сум­но зітхну­ла і зупи­ни­ла мене сво­єю рукою. Пев­но, їй про­сто було непри­єм­но зга­ду­ва­ти той час і ті події.

Сон­це пекло. Єди­не, що ряту­ва­ло нас – це роз­кі­шні дере­ва пар­ку. Вони росли тут віка­ми, вби­ра­ю­чи у себе силу зем­лі та добро тих людей, які дозво­ли­ли їм бути. Та і що лука­ви­ти – ці зеле­ні веле­тні бачи­ли не одну таку пару, щасли­ву і неща­сну, чули уся­кий шепіт і наві­же­ний крик, запа­мо­ро­чли­ві освід­че­н­ня і сло­ва болі­сної роз­лу­ки.

У голо­ві нічо­го не бажа­ло вкла­да­ти­ся, а сам я сво­ї­ми сила­ми вже і не пра­гнув цьо­го зро­би­ти. Роки про­йшли, куди від них поді­ти­ся. Я думав, що забу­ду, що все мине­ться з часом. Але ж випа­док є випа­док. Я її поба­чив.

Доріж­ка­ми сно­ви­га­ли люди, кожен із них зі сво­ї­ми про­бле­ма­ми, і не було їм ані­яко­го діла до того, що я від­чу­вав і пере­жи­вав. Ну зві­сно, яка там ува­га, не див­ля­чись на те, що для мене сьо­го­дні­шній день був цілим Все­сві­том, а Оля – єди­на жива істо­та.

Вона абсо­лю­тно не змі­ни­ла­ся. Все те ж сяю­че облич­чя, та сама дов­же­ле­зна, туго пере­пле­те­на коса. І очі… Що я міг за них від­да­ти у свій час, та і, мабуть, зараз? Все. Я зав­жди міг чита­ти дум­ки по її облич­чю. Але зараз там пусто. Бай­ду­жість.

Я про­сто був наїв­ним. Ото­то­жню­вав її і своє жит­тя, ста­вив її єди­ною ціл­лю мого існу­ва­н­ня. Чого цим можна було доби­ти­ся, коли від неї я так нічо­го і не доче­кав­ся. Але чому ж тоді я не можу її забу­ти? Що три­має мене з її обра­зом?

Не хотів я біль­ше шука­ти від­по­віді на це пита­н­ня, не мав сил, не мав бажа­н­ня, біль­ше того, я знав, що зно­ву ж таки нічо­го гар­но­го я не зна­йду. Це все без­ви­хідь, тре­ба повер­та­ти­ся туди, звід­ки все почи­на­ло­ся, аби уни­кну­ти цих думок.

Дар­ма я тоді її поба­чив…

Все, тре­ба з цим покін­чи­ти. Я під­няв­ся.

— Ти куди? — її очі вира­жа­ли вже якусь заці­кав­ле­ність, навіть якийсь гли­бо­ко при­хо­ва­ний подив.

— Йду. Досить і з тебе, і з мене.

Річка вигра­ва­ла на сві­тлі, іскри­ла­ся і тихо собі плив­ла сво­їм руслом. Все-таки, я заздрю цьо­му, бо теж хотів дуже дав­но жити і йти одні­єю доро­гою, зна­ю­чи напе­ред, що мене чекає за насту­пним пово­ро­том. Та не суди­ло­ся.

Я від­сту­пив до краю. Оля кри­кну­ла і зату­ли­ла очі сво­ї­ми доло­ня­ми.

Та я не впав. Вітер під­хо­пив мене і поніс вго­ру, до само­го Сон­ця.

15:28 20.05.2007 р.

2 коментарі в “Епілог
  1. druik сказав:

    Сашко, ти пере­йшов на про­зу. Вітаю. Хоча мабуть це мій тлЄ­но­твор­ний вплив:)

  2. post-factum сказав:

    Твій, не твій, а я як думав, так і напи­сав. Не ввесь же час вір­ші тво­ри­ти.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.