…навіяло…

…Досі незна­ним сон­цем засі­я­ла Вона серед ото­го від­сто­ро­не­но­го, але тісно вко­рі­не­но­го зло­бо­де­н­ня. Засі­я­ла так, що зни­кла тінь щоден­ної рути­ни, а досі про­кля­тий світ спов­нив­ся неви­мов­но­го щастя, яке повер­ну­ло ціль мого існу­ва­н­ня. Наре­шті я від­чув, що не маю сто­я­ти осто­ронь пото­чно­го і чека­ти сво­єї ско­рої чи неско­рої (одна­ко­во неми­ну­чої) уча­сті. М'яким сві­тлом про­ли­ла Вона на мене Жит­тя.

Я спов­не­ний Сили і Любо­ві! І поки Вона є, я буду жити не лише зара­ди само­го жит­тя чи яки­хось його примх, а ще й хоча б для того, щоб бачи­ти Її, чути Її, від­чу­ва­ти Її. Вона на диво лег­ко дає цілю­щу насна­гу дума­ти, спри­йма­ти і… жити!!!

Будь, моє Сон­це! Про­сто будь!

20:49 17.04.2006 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.