…навіяло…

…Досі незнаним сонцем засіяла Вона серед отого відстороненого, але тісно вкоріненого злободення. Засіяла так, що зникла тінь щоденної рутини, а досі проклятий світ сповнився невимовного щастя, яке повернуло ціль мого існування. Нарешті я відчув, що не маю стояти осторонь поточного і чекати своєї скорої чи нескорої (однаково неминучої) участі. М’яким світлом пролила Вона на мене Життя.

Я сповнений Сили і Любові! І поки Вона є, я буду жити не лише заради самого життя чи якихось його примх, а ще й хоча б для того, щоб бачити Її, чути Її, відчувати Її. Вона на диво легко дає цілющу наснагу думати, сприймати і… жити!!!

Будь, моє Сонце! Просто будь!

20:49 17.04.2006 р.