Сон

Чехія, наш час. Цер­ква біля краю обри­ва, вни­зу кві­ту­чі сади, буди­но­чки. Ходять люди.

Я з Коли­бен­ком іду від цер­кви вбік обри­ву поми­лу­ва­ти­ся кра­є­ви­да­ми.

– Вов, куди поїде­мо, у *** аббат­ство чи Транс­іль­ва­нію?
– Зва­жа­ю­чи на те, що нас чека­ють, то, мабуть, в аббат­ство.

Помі­чаю вда­ли­ні хма­ри пилю­ки, одну, дру­гу. Зупи­ня­є­мо­ся. Над нами про­лі­та­ють літа­ки, почи­на­є­ться бом­бу­ва­н­ня.

Пані­ка, ми кида­є­мо­ся в ката­ком­би, які зро­бле­ні в цьо­му ж обри­ві (див­но, вони май­же під поверх­нею). Коли­бен­ко кри­чить, щоб я повз швид­ше, іна­кше нас приб’ють. Допов­заю до яко­гось при­мі­ще­н­ня, Коли­бен­ка вже нема, повз мене дуже швид­ко про­бі­гає якийсь народ. Раптом з яко­гось вихо­ду про­со­ву­є­ться рука, і голос:

– Ну що, капут?
– Не надо, – від­по­від­аю йому росій­ською. Рука зни­кає.

Літа­ки летять собі далі. З’являється сока­мер­ник Бабій в тих же ката­ком­бах.

– Бабій­чи­ку, поїха­ли додо­му, в Радян­ський Союз.

Пищить мобіль­ний. Теле­фо­нує мама.

Я про­си­па­ю­ся. Хазрон мене роз­бу­див по теле­фо­ну, щоб нага­да­ти про лабо­ра­тор­ну.

Мітки: ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.