Мінськ. Про музику

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні частини: про­лог, про кордон, про транспорт, про готель, про вулиці, про народ, про мову, про дівчат, про метро, про гроші, про зв’язок, про їжу.

Перед відправленням у Мінськ я собі надумав невеличку культурну програму, яка мала б складатися з походу в театр і у філармонію. Врешті, вийшло так, що в театр я не пішов (чомусь просто не схотілося), натомість двічі за чотири дні був у філармонії.

Перший похід — на вечір французької камерної музики, який відбувався в Малому залі ім. Ширми.

Музика була камерна по саме німагу — двоє на сцені, якщо не рахувати хлопчика, який перегортав піаністці ноти. Що скрипаль, що піаністка грали добре, але я чесно до останнього думав, що буде оркестрик на кшталт кофманівського в нашій філармонії — хоча б чоловік на десять. У залі було досить таки небагато людей (що цікаво, значна частина — молоді китайці, мабуть, студенти), а серед інших присутніх слов’янської зовнішності були друзі-знайомі-вчителі-родичі тих, хто виступав на сцені. Ці «родичі», до речі, час від часу вели себе не дуже культурно, розмовляючи по телефону та клацаючи фотоприляддям під час виступу.

До речі, про концертні програмки. У нашій філармонії їх видають, як відомо, безкоштовно. Тут же взяли з мене три тисячі. На мій відвертий подив а-ля «а у нас в Киеве бесплатно раздают» тітоньки також здивувалися, сказали, що ми молодці, а також що до деяких концертів програмки видаються безкоштовно, якщо їх друкують ті, хто виступає. А силами філармонії надруковані програмки платні. Странннна.

Другий мій похід у філармонію був на наступний день — за щасливим збігом обставин я потрапив у Мінськ на закриття симфонічного сезону. Концерт давав Державний симфонічний академічний оркестр Республіки Білорусь, диригент — Олександр Анісімов.

Квиточок на цей концерт, до речі, виглядав набагато солідніше за квиточок на камерний (хоча, може, це через те, що я їх брав у різних місцях), і, звісно, набагато краще, ніж квиточки в Національну філармонію України.

Зверніть увагу, до речі, на ціни. На концерт камерної музики — 25 тисяч, на закриття сезону в партер (чудовий дев’ятий ряд, а місце трохи зліва від центру, як я і люблю) — 60 тисяч. У нас таке удвічі-утричі дорожче. А тут ще і прем’єра.

Концертна зала філармонії виглядає приблизно так:

Відразу видно, що вона краще продумана, ніж Колонний зал ім. Лисенка, тому що сидіння стоять амфітеатром (на балконі також), а ще вони м’якші. Ну і виглядає якось гарніше. І ложі-бенуар є (якщо я їх правильно ідентифікував і їх так можна назвати у філармонії).

Акустика цього залу така, що, як мені здалося, звук виходить більш глибокий, ніж у нас, але не такий чистий. А в нас навпаки — більш чистий, але не такий глибокий. Хоча, може, це мені тільки здалося. У будь-якому випадку, щоб оцінити акустику, одного походу недостатньо.

А за сценою розташувався чеський орган, який я, правда, не чув.

Першим прозвучав прем’єрний твір Андрія Мдівані «Симфонієтта». Сам композитор був на концерті, а після виконання вийшов на сцену ловити наші оплески (хоча я відразу не зрозумів, що ж то за мужик). Під час перерви мені вдалося його зловити в холі з якоюсь знайомою йому дівчиною:

Він давав інтерв’ю та спілкувався з різними, звісно, мені незнайомими, людьми.

Концерт завершився грандіозним твором для ударних, частину якого потім виконували на біс. А наостанок Анісімов сказав кілька слів про те, що чекає далі на любителів послухати живу симфонічну музику.

Я залишився цілком задоволеним. Мінська філармонія справила на мене гарне враження, і тепер треба буде відвідати філармонії інших міст, у які я збираюся їхати.