Мінськ. Про зв’язок

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні частини: про­лог, про кордон, про транспорт, про готель, про вулиці, про народ, про мову, про дівчат, про метро, про гроші.

Останніми днями я був трохи зайнятий, але тут мене замучила совість, що я забив на мінські записки, тому тепер виправляюся за рахунок часу на сон.

Як мені розказали на ЛОРі, в Білорусі монополіст на зв’язок — Белтелеком. Я так собі зрозумів, що це, все ж, не монополіст на надання послуг, а монополіст, який повністю володіє всією транспортною мережею. Його рекламу видно багато де в центрі, причому на будівлі зверху як правило висить назва тільки однієї якоїсь компанії.

Подібне спостерігалося за МТС і Лайфом.

Антени зв’язку місто не псують, але іноді трапляється щось на кшталт наших київських вишок:

Я от не знаю, що це. Може, це взагалі військовий об’єкт, а я його сфотографував. Сподіваюся, за мною Батька не приїде. Я не спеціально.

Стільниковий зв’язок у роумінгу дорогий, але це, певно, вина не тільки Белтелекома (хоча скаржаться через це саме на нього), а ще й Київстара. Звідти я відправив тільки одну СМС додому про те, що я приїхав, і все ОК, за що з мене здерли 4 грн. Ну та нехай.

У готелі була можливість купити стартовий пакет «Привет» від velcom’а, але я так подумав, що нічого тринькати гроші на те, чим не користуватимуся (майже 18 грн. усього, але кому я там телефонуватиму?), тому грався тільки з Wi-Fi. Ціни на мобільні комунікації помітно нижчі, ніж у нас, особливо що стосується передавання даних. Ну і крім цього, я так зрозумів, що 3G для них вже, начебто, й не фантастика.

Великий плюс Белтелекома — це розвиток мережі Wi-Fi, яка охоплює майже все місто. Але мінус в тому, що він платний. Зате я міг користуватися Інтернетом і біля ратуші, і в готельному номері — ніяких проблем. SIP завести не вдалося, але важко сказати, чому: чи його ріжуть, чи мені не вистачило наполегливості. Тунель я необачно забув підняти про всяк випадок. У броварні «Раковский бровар» інет був халявний, але запаролений (офіціант написав пароль із помилкою, яку мені вдалося знайти), і SIP все одно не хотів працювати.

Картка на 3 години користування Wi-Fi коштувала мені 4000 їхніх рублів (4 грн.), і вистачило її до кінця поїздки.

На наступній фотці видно облікові дані, але навіть не намагайтеся їх використовувати — там уже нічого не лишилося.

(Мабуть, сканер у мене таки глючить — занадто сині зображення виходять, хоча картки і справді сині.)

Щодо дротового Інтернету не можу нічого сказати — жодного разу не користувався, але підозрюю, що принаймні у столиці не так все погано, як хотілося б клятим капіталістамдекому.

Хоча в номері й був стаціонарний телефон, але ним я також не користувався.

Загалом, про зв’язок можу розказати досить поверхнево, але уніфікованість доступу Wi-Fi мене приємно здивувала, і що найголовніше — це мене виручало під час пошуку чергових об’єктів міста, до яких я хотів дістатися.