Мінськ. Про дівчат

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні частини: про­лог, про кордон, про транспорт, про готель, про вулиці, про народ, про мову.

На жаль, думка про те, що треба було пофоткати мінських дівчат, прийшла до мене вже тоді, коли я повернувся в Київ. Тому ця частина буде без фотографій, а лише з деякими роздумами.

Звісно, в цьому абзаці я маю виправдовуватися, що ніяк не можу наважитися просто підійти на вулиці до незнайомої людини й випустити їй кілька кадрів на секунду в обличчя. Усі портретні роботи дівчат у Києві зроблено на всяких масових заходах, якщо не враховувати дві фотосесії для однокурсниць. Але собі я пообіцяв, що наступного разу, коли туди поїду (а я туди обов’язково поїду знову), зловлю кілька симпатичних облич.

Тим більше, що там є кого ловити.

Мінські дівчата надзвичайно симпатичні. Власне, перша білоруска, яку я побачив за цю поїздку, вже була такою попри те, що це наша провідниця. Друга також. І третя. І взагалі, якщо брати за середнім суб’єктивним показником симпатичності відносно сферичного спостерігача у вакуумі (мене, тобто), то мінчанки гарніші за киянок. Але це в середньому, бо в нас таки найгарніші, і це не обговорюється.

Надзвичайно симпатичними мінчанок робить дві штуки. Перша — це те, що серед них мало гламуру. На вулицях і в метро я мало зустрічав такого блискучого страхіття, яке щоразу зустрічаю в нас на Хрещатику. Все просто й зі смаком. Може, комусь це й не подобається, але точно не мені. Друга штука — за всі чотири дні я бачив від сили дві дівчини з цигарками в зубах. Це мегаздоровенний плюс у моїх очах, бо я ніщо так ненавиджу, як дівчат, що палять. Хіба що дітей, але то інша розмова.

Дівчата на вулицях, в основному, або гуляють, або кудись поспішають у справах, або сидять на лавочках і щось обговорюють, але не шастають із пляшкою пива в галасливій кампанії серед білого дня. Що робиться вночі — не знаю, район у мене тихий був, а вночі, власне, я спав у готелі.

Як і в нас, у них у громадському транспорті народ (і дівчата, і хлопці) призвичаюється до ізоляції від світу навушниками. Нехай буде такий собі мінус. Але багато хто читає — книги, газети, журнали. Нехай буде плюс.

У цьому абзаці я знову собі докоряю за те, що немає тематичних фотографій.

Взагалі, мінчанки чимось схожі на полтавчанок, але зі своїм, білоруським відтінком — прості, натуральні й дуже милі. І якщо мені скажуть, що моя майбутня дружина буде білорускою, мені залишиться тільки облизнутися.