Мінськ. Про мову

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні частини: про­лог, про кордон, про транспорт, про готель, про вулиці, про народ.

Я їхав у Білорусь, знаючи, що справлюся з мовним питанням без підготовки. Власне, так і сталося, хоча, чесно кажучи, до цього я білоруські тексти бачив краєм ока здебільшого в дитинстві, а мову чув тільки на прес-конференціях Батьки.

Офіційний правопис затверджено волею Батьки у 2000-х роках, що зарубало намагання проштовхнути тарашкевіцу як єдино правильну білоруську. Взагалі, правописів кілька (як і в української мови, між іншим), але я так розумію, що зараз стараються притримуватися затвердженого, хоча, говорять, що не всі з цим згодні, а деякі газети намагалися чи намагаються користуватися іншим.

У Білорусі двомовність закріплена на державному рівні, і це, мабуть, призвело до того, що білоруська мова майже не використовується в побуті. На вулиці мені її жодного разу не вдалося почути — я прислухався і до молоді, і до зрілих людей. Вікові групи відрізняються між собою здебільшого акцентом, при цьому молодь говорить досить таки чистою російською мовою. Живу білоруську мову мені довелося чути двічі — один раз у музеї від тітоньки, яка розказувала про експонати досить незвичної виставки, а інший — у філармонії від тітоньки, яка оголошувала номери.

Протилежна ситуація з білоруською на більш-менш офіційному рівні. Вся навігація в Мінську (ну, принаймні, значно більша її частина) виконана білоруською, причому дубляжу російською не знайшлося. Це мене в перший день дуже збивало з пантелику, оскільки деякі слова я просто не зміг розпізнати. Наприклад, я не міг зрозуміти, що це за вулиця така Чыгуначная, а також де в біса ділася зі схем метро станція «Октябрьская». Потім виявилося, що беларуская чыгунка — це не що інше, як їхня залізниця, а станція метро «Октябрьская» білоруською перекладена як «Кастрычніцкая». Радіоінформатори в метро й у наземному транспорті також говорять білоруською мовою. «Зупинка» в них, значить, «прыпынак». Зараз візуально не згадаю, як правильно пишеться (наперед прошу вибачення в білорусів, які, ймовірно, будуть це читати), але фрази «Асцярожна, дверы зачиняюцца. Наступны прыпынак — Паўднёвы захад — 1» мені в перший день відверто доставляли. І ще станція метро «Інстытут культуры». І «Плошча Леніна». І «Вуліца Шчорса». Розуміння до мене почало приходити приблизно з того моменту, коли я самостійно допер, що «Усход» — це «Восток», бо конче потрібно було знайти Національну бібліотеку РБ.

У музеї історії Великої Вітчизняної війни й Музеї історії більшість експонатів, до речі, супроводжуються написами білоруською мовою, тому їх було місцями важко читати.

По телевізору новини я чув тільки російською. А в кафешці, між іншим, крутився якийсь український канал, і нікого це особливо не дивувало. Хіба що мене.

Коли їхав у поїзді в Україну, розговорився з однією білоруською дівчиною, яка видала шикарну фразу, що, певно, характеризує становище білоруської мови в РБ взагалі: «Да кто ж его знает этот беларуский язык? Только преподаватели беларуского языка, наверное, остальным он не нужен». А наша письмова мова їй видалася дивною, хоча слухала її із задоволенням.

Взагалі, мова гарна. І більше схожа на українську, аніж на російську.