Мінськ. Про народ

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні части­ни: про­лог, про кор­дон, про транс­порт, про готель, про вули­ці.

Біло­ру­ський народ (хоча, по суті, я можу суди­ти тіль­ки за мін­ча­на­ми) — народ добрий. Мені так зда­ло­ся, що зде­біль­шо­го йому при­та­ман­ні ота­кі пози­тив­ні риси.

Люб’язність. Жодно­го разу мені не від­мо­ви­ли на вули­ці, коли я під­хо­див і роз­пи­ту­вав, куди і як можна добра­ти­ся до потрі­бно­го мені місця. Вихо­дя­чи востан­нє з готе­лю, я наткнув­ся на бабуль­ку, яка запро­по­ну­ва­ла мені зня­ти в неї квар­ти­ру. Я їй ска­зав, що не знаю, коли повер­ну­ся в цю кра­ї­ну, після чого вона мені дов­го бажа­ла уда­чі, щастя і вся­ко­го тако­го, що може зна­до­би­ти­ся тури­сту.

Чисто­та. Я спе­ці­аль­но на зупин­ках спо­сте­рі­гав за наро­дом, який сма­кує цигар­ки. Так от недо­пал­ки вони на авто­ма­ті несуть вики­да­ти в урну. Так само з біле­ти­ка­ми для гро­мад­сько­го транс­пор­ту тощо.

Поря­дність. На від­мі­ну від київ­сько­го метро, в метро мін­сько­му пере­ді мною жодно­го разу не від­пу­сти­ли две­рі. Зав­жди при­три­му­ва­ли.

На мін­ських вули­цях про­сто так я не зустрі­чав бага­то дітей, але є місця їхньо­го ску­пче­н­ня, напри­клад, у цен­траль­но­му дитя­чо­му пар­ку. У Киє­ві, зда­є­ться, тако­го немає. Я хоч і не люблю малих люд­ських ство­рінь, але окре­мий парк для них має бути в будь-яко­му місті.

У Біло­ру­сі, я так зро­зу­мів, най­біль­ше зараз ціну­є­ться хокей, оскіль­ки в ньо­го грає сам Батька, але про­сто так над Сві­слоч­чю можна поба­чи­ти юна­цький баскет­бол.

По самій же Сві­сло­чі молодь пла­ває чи то на ката­ма­ра­нах, чи в неве­ли­чких чов­ни­ках. Зустрі­ча­ю­ться про­сто роман­ти­чні паро­чки, які випли­ва­ють на сере­ди­ну річки пода­лі від інших людей (на дру­гій фото­гра­фії така паро­чка є).

Може, зві­сно, мені про­сто поща­сти­ло бачи­ти тіль­ки таких людей, але що тут гово­ри­ти — коли я наткнув­ся на неве­ли­чкий гурт бом­жів (єди­ний випа­док за всі чоти­ри дні), які сто­я­ли в неве­ли­чко­му про­вул­ку, один бомж від­тя­гнув за рукав іншо­го зі сло­ва­ми «дай чело­ве­ку прой­ти». І ніхто мене не чіпав.

Зага­лом, та части­на біло­ру­сько­го наро­ду, яку я поба­чив, справ­ляє дуже пози­тив­не вра­же­н­ня, заохо­чу­ю­чи поїха­ти кудись глиб­ше, в села, щоб поди­ви­ти­ся, які ж люди там. Але це колись потім.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.