Мінськ. Про народ

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні частини: про­лог, про кордон, про транспорт, про готель, про вулиці.

Білоруський народ (хоча, по суті, я можу судити тільки за мінчанами) — народ добрий. Мені так здалося, що здебільшого йому притаманні отакі позитивні риси.

Люб’язність. Жодного разу мені не відмовили на вулиці, коли я підходив і розпитував, куди і як можна добратися до потрібного мені місця. Виходячи востаннє з готелю, я наткнувся на бабульку, яка запропонувала мені зняти в неї квартиру. Я їй сказав, що не знаю, коли повернуся в цю країну, після чого вона мені довго бажала удачі, щастя і всякого такого, що може знадобитися туристу.

Чистота. Я спеціально на зупинках спостерігав за народом, який смакує цигарки. Так от недопалки вони на автоматі несуть викидати в урну. Так само з білетиками для громадського транспорту тощо.

Порядність. На відміну від київського метро, в метро мінському переді мною жодного разу не відпустили двері. Завжди притримували.

На мінських вулицях просто так я не зустрічав багато дітей, але є місця їхнього скупчення, наприклад, у центральному дитячому парку. У Києві, здається, такого немає. Я хоч і не люблю малих людських створінь, але окремий парк для них має бути в будь-якому місті.

У Білорусі, я так зрозумів, найбільше зараз цінується хокей, оскільки в нього грає сам Батька, але просто так над Свіслоччю можна побачити юнацький баскетбол.

По самій же Свіслочі молодь плаває чи то на катамаранах, чи в невеличких човниках. Зустрічаються просто романтичні парочки, які випливають на середину річки подалі від інших людей (на другій фотографії така парочка є).

Може, звісно, мені просто пощастило бачити тільки таких людей, але що тут говорити — коли я наткнувся на невеличкий гурт бомжів (єдиний випадок за всі чотири дні), які стояли в невеличкому провулку, один бомж відтягнув за рукав іншого зі словами «дай человеку пройти». І ніхто мене не чіпав.

Загалом, та частина білоруського народу, яку я побачив, справляє дуже позитивне враження, заохочуючи поїхати кудись глибше, в села, щоб подивитися, які ж люди там. Але це колись потім.