Мінськ. Про вулиці

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні части­ни: про­лог, про кор­дон, про транс­порт, про готель.

Мінськ дуже про­сто­рий. Після Киє­ва вза­га­лі тро­хи диву­є­шся, як так — сто­ли­ця, а на тебе не давить увесь сум­бур і об’єм суча­сно­го гала­сли­во­го жит­тя. Мабуть, Мін­ську в деяко­му сми­слі поща­сти­ло — якщо, зві­сно, це так можна назва­ти — після вій­ни його від­бу­ду­ва­ли зано­во, на широ­ку ногу. Тому за всі чоти­ри дні я не поба­чив ані про­бок, ані штур­ха­ни­ни на вули­ці серед людей. Хіба в метро в час пік тро­хи зати­сну­ли, але то таке.

При­єм­но дивує те, що на від­мі­ну від нашої сто­ли­ці, в Мін­ську не буду­ють на кожно­му досту­пно­му й недо­сту­пно­му ква­дра­тно­му метрі зем­лі, а ство­рю­ють за раз цілі мікро­ра­йо­ни. Від­так, на пере­сі­чно­го ман­дрів­ни­ка не давить залі­зо й бетон урба­ні­за­ції, і ніщо не зава­жає насо­ло­джу­ва­ти­ся пре­кра­сни­ми кра­є­ви­да­ми.

Окрім широ­чен­них вулиць, зві­сно, в Мін­ську вияви­ли­ся про­сто­рі пло­щі пря­мо в цен­трі міста. Думаю, у вихі­дний день людей на них наба­га­то біль­ше, хоча і в будень я там бачив коло­ни дітла­хів, яких води­ли в музей, і моло­ді­жні ком­па­нії в різно­ма­ні­тних кафе­шках. Але справ­ді, вийшов­ши з метро, пря­мо ахнув, поба­чив­ши от таке от.

Не можна, зві­сно, ска­за­ти, що в Мін­ську все так іде­аль­но, напри­клад, для тих же вело­си­пе­ди­стів. Але на від­мі­ну від Киє­ва, тут хоч є вело­си­пе­дна доріж­ка, і не де-небудь, а на бере­зі Сві­сло­чі. Уяви­ти собі, щоб у нас зне­сли ново­бу­до­ви з бере­гів Дні­пра та про­кла­ли там вело­до­ріж­ку, скла­дно.

Вело­до­ріж­кою, до речі, кори­сту­ю­ться не тіль­ки вело­си­пе­ди­сти, а ще й люби­те­лі роли­ків.

Для пішо­хо­дів усе наба­га­то куль­тур­ні­ше, ніж у нас. По-пер­ше, хоті­ло­ся б від­мі­ти­ти те, що так зва­них МАФів у Мін­ську дуже мало, тому пере­шкод для нор­маль­ної про­гу­лян­ки, насо­ло­джу­ю­чись містом для людей, май­же немає. Навіть у під­зем­них пере­хо­дах із цим дуже цивіль­но (і тут від­ра­зу для кон­тра­сту зга­ду­є­ться наш пере­хід на Шуляв­ці, ну або запа­хи у «тру­бі» під Май­да­ном). По-дру­ге, суку­пність широ­ких тро­ту­а­рів, пар­ків з але­я­ми й зати­шних буль­ва­рів робить Мінськ містом, у яке хоче­ться при­їха­ти ще раз.

Між іншим, попри те, що там так про­сто­ро, пря­мі­сінь­ко в цен­трі можна від­най­ти кіль­ка зати­шних куто­чків, як-от, напри­клад, оцей.

А в деяких місцях будин­ки дуже мило вигля­да­ють навіть упри­тул із доро­гою — по тро­ту­а­ру двом людям із роз­кри­ти­ми пара­соль­ка­ми хоч і можна роз­ми­ну­ти­ся, але важ­че.

При цьо­му окре­мо хочу заува­жи­ти, що жодно­го разу я не нати­кав­ся на маши­ну на тро­ту­а­рі. На від­мі­ну від самі_знаєте_де.

Не буду при­хо­ву­ва­ти, що у пла­ні орі­єн­та­ції міста на людей Мін­ську ще дале­ко, напри­клад, до Бого­ти, але від Киє­ва він утік упе­ред сер­йо­зно й надов­го.

На жаль, я не можу тут в одно­му запи­сі викла­сти всі фотки біло­ру­ської сто­ли­ці, як би вона мені не подо­ба­ла­ся. Тим не мен­ше, в насту­пних запи­сах буде ще, а на десерт усі-усі фотки я викла­ду разом, вклю­ча­ю­чи ті, які в цій серії запи­сів не з’являться.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.