Мінськ. Про транспорт

Про­дов­же­ння моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні частини: про­лог, про кордон.

Білоруський транспорт має свій характер. А за духом сміливо займає місце між слов’янським і західноєвропейським.

Що є залізничний вокзал столиці? По суті, це інтегральне обличчя всієї країни. Що зустрічає мандрівника, коли він прибуває на Центральний вокзал Києва? Бомжі, торгаші й макдак. Що зустрічає того ж мандрівника на пасажирському вокзалі Мінська? Хм. Вокзал.

Складно повірити, що у слов’янській столиці може бути вокзал без бомжів й обмальованих підземних переходів із характерним запахом. Але це справді так. Єдине, що вибивається із загального ритму — валютні міняли. Вони все хотіли вичепити когось із черги у відділення банку, щоб заробити собі щось. Я відмовився.

На вокзалі, власне, є багато чого, крім кас і залів очікувань. Це й банківські відділення, й магазинчики, а ще якісь розважальні штучки. На відміну від Києва, тут ніщо не виходить із загального ансамблю — навіть ті ж магазинчики з мінськими булочками якось вписуються в загальну архітектуру.

Із вокзалу можна вийти безпосередньо в метро або ж на Площу Незалежності. Я вийшов у бік Площі Незалежності, щоб сісти на потрібний мені тролейбус, аби доїхати до готелю. І так, сів не в тому напрямку =). Зрозумів я це, коли через деякий час перестав чути назви тих вулиць, які бачив на карті. Врешті, на кінцевій зупинці в наступному тролейбусі я дізнався, що їхати мені зовсім в іншу сторону, причому їхати далеченько. Ну я сів і поїхав. І на дорожній розв’язці над вулицею Щорса став. І стали всі тролейбуси мого ж напрямку, бо лінію знеструмили. Я так і не зрозумів, чому, але наступні кілька кілометрів ішов пішки по GPS’у, роздивляючись те, як розбудовують Мінськ, у тому числі, нові станції метро. Про метро, до речі, буде окремий запис.

На якійсь-там-зупинці струм таки з’явився, і я доїхав на черговому тролейбусі до готелю.

Громадський пасажирський транспорт у Мінську набагато приємніший, ніж у Києві. По-перше, там дуже мало маршруток. І коштують вони, перераховуючи на наші гроші, 6 гривень, що для Києва дуже багато. Зате тролейбуси й автобуси, які є майже скрізь, коштують, як і в нас, 1,5 грн. Якщо брати білет у водія, а не завчасно, то 1,7. Що тролейбуси, що автобуси (у трамваях не катався, але бачив, тому можу сказати й за них) якщо й не нові, то дуже доглянуті, їздять швидко, чисті, не торохтять, ходять часто. В купі з широченними прекрасними дорогами, які пронизують увесь Мінськ, це дає змогу уникати пробок і швидко пересуватися так, як потрібно. Так, ще раз підкреслюю, що в основному в Мінську дороги нормальні. І це відчувається відразу. Мабуть, у них просто не прийнято класти асфальт під дощ, як це в нас робиться. Я, до речі, й не бачив там, щоб асфальт під дощ клали. А от як сухо — працювали.

Відео- й радіоінформатори у всьому транспорті виключно білоруською мовою. Перший день було дуже незвично, а іноді й незрозуміло, яка ж це зараз зупинка. Взагалі, по місту навігація в основному білоруською, дубляжу російською принципово, мабуть, ніде нема, хоча окремі написи російською трапляються.

На кожній зупинці висить отака табличка:

а тому зрозуміло, що й куди їде.

В принципі, є одне «але»: я помітив, що автобуси й тролейбуси із різними номерами, але зі спільними маршрутними відрізками, можуть не зупинятися на однакових зупинках — одні на одних зупиняються, інші мовчки проїжджають, і навпаки, — а ще одна й та ж зупинка на різних маршрутах може називатися по-різному, тому треба знати географію міста. Я так кілька разів попадав.

Загалом, у Мінську транспорт у нормальному стані, тому не б’є дороги, а дороги також у нормальному стані, тому не б’ють транспорт. І це ж так просто. Ми теж могли б так.