Мінськ. Про кордон

Продовження моїх записок про Мінськ. Попередні частини: пролог.

Нагадаю, що подорожувати в сусідню країну я вирішив поїздом. Я взагалі люблю поїзди, але очікувати щось від плацкартного вагона не дуже то й хотілося. Хоча не так все погано виявилося.

86-й поїзд «Белый аист» відразу явно не український. Ну, по-перше, на вході в вагон мене зустріла чарівна провідниця Катя (на відміну від стандартних провідниць в українських поїздах, хоча так, і в нас зустрічалися симпатичні; і так, про дівчат в мінському контексті буде окремий запис — отакий от анонс). Все, що їй треба було від мене — білет і громадянство, а потім як почула, що я українець, то перепитала, чи не забув я паспорт.

Вагон усередині чистенький із м’якими сидіннями. Постільна білизна й занавіски накрохмалені (sic!), що для нашої Укрзалізниці, як на мене, щось незвідане. Порадували ціни на те, що пропонувалося: чай, каву, печиво, — вони удвічі-утричі нижчі за аналогічні в українських поїздах. Так, наші залізничники скромністю не вирізняються.

Поїзд швидкісний — це правда. Максимальна зафіксована мною швидкість по GPS’у складала трохи вище 120 км/год. Чай при цьому зі склянок не виливався.

Відразу після того, як ми від’їхали з київського вокзалу, провідниця нам роздала міграційні картки. Там треба було вказати хто ти, а також куди й чого їдеш. Половина міграційної картки потім залишається в тебе для оформлення реєстрації в готелі й повернення назад.

За кілька кілометрів до кордону ми стали. Спочатку нас почали перевіряти митники. Вони все ходили питали, чи не веземо ми чогось такого забороненого, а ми робили чесні очі й казали «нєєєєє, ви шо». Просили відкривати сумки, під сидіння не дивилися. На шмотки в моєму рюкзаку махнули рукою, мовляв «знайшов чим здивувати». Один із митників перепитав моє прізвище, дивлячись у паспорт. Не знаю, чому, до речі — там все написано каліграфічним почерком. До моїх сусідів придиралися більше, навіть засовували руки в сумки та все допитувалися, чи не везуть вони із собою якихось інструментів (сусіди — будівельники чи щось типу того). Цікаво, якби везли, то що — з України заборонено вивозити молотки й викрутки? При цьому, до речі, паспортні дані митники записували на КПК стілусом. Цікавий спосіб.

Після митників ми проїхали ще трохи, де до нас завітали прикордонники. Вони знову перевірили паспорти, а ще пробіглися з вівчаркою по вагону. На мене знову махнули рукою, хоча під сидіння заглядали. Одним словом, наші особливо не придиралися.

Білоруські прикордонники виглядали набагато серйозніше. По-перше, в них форма, на відміну від нашої, дуже схожа на радянську за кольорами. По-друге, багато вони не розмовляли, просто проходилися з ноутбуком, записували всі дані туди, ставили штампи в міграційні картки, перевіряли речі (мій рюкзак знову нікому нафіг не впав), дивилися під сидіннями й заглядали в закутки. На зауваження мого сусіда «навіщо писати, куди їдеш — я ж у Білорусь їду, і так ясно» прикордонник із гордістю відповів «Беларусь большая!» Взагалі, ці товариші до справи підійшли, як мені здалося, більш офіційно й сухо. Власне, мабуть, так і повинно бути.

Увесь цей час я не спав, читаючи «Анну Каренину» (в поїзді — як символічно). Після всіх процедур (завершилися вони близько четвертої ранку, а тривали години півтори) наш поїзд весело почухав на Мінськ, а я ліг спати.

Якщо комусь дуже захотілося фотографій, то з радістю повідомляю, що вони потихеньку почнуться з наступного запису.