Мінськ. Про кордон

Про­дов­же­н­ня моїх запи­сок про Мінськ. Попе­ре­дні части­ни: про­лог.

Нага­даю, що подо­ро­жу­ва­ти в сусі­дню кра­ї­ну я вирі­шив поїздом. Я вза­га­лі люблю поїзди, але очі­ку­ва­ти щось від пла­цкар­тно­го ваго­на не дуже то й хоті­ло­ся. Хоча не так все пога­но вияви­ло­ся.

86‑й поїзд «Белый аист» від­ра­зу явно не укра­їн­ський. Ну, по-пер­ше, на вхо­ді в вагон мене зустрі­ла чарів­на про­від­ни­ця Катя (на від­мі­ну від стан­дар­тних про­від­ниць в укра­їн­ських поїздах, хоча так, і в нас зустрі­ча­ли­ся сим­па­ти­чні; і так, про дів­чат в мін­сько­му кон­текс­ті буде окре­мий запис — ота­кий от анонс). Все, що їй тре­ба було від мене — білет і гро­ма­дян­ство, а потім як почу­ла, що я укра­ї­нець, то пере­пи­та­ла, чи не забув я паспорт.

Вагон усе­ре­ди­ні чистень­кий із м’якими сиді­н­ня­ми. Постіль­на біли­зна й зана­ві­ски накро­хма­ле­ні (sic!), що для нашої Укр­за­лі­зни­ці, як на мене, щось незві­да­не. Пора­ду­ва­ли ціни на те, що про­по­ну­ва­ло­ся: чай, каву, печи­во, — вони удві­чі-утри­чі ниж­чі за ана­ло­гі­чні в укра­їн­ських поїздах. Так, наші залі­зни­чни­ки скром­ні­стю не вирі­зня­ю­ться.

Поїзд швид­кі­сний — це прав­да. Макси­маль­на зафі­ксо­ва­на мною швид­кість по GPS'у скла­да­ла тро­хи вище 120 км/год. Чай при цьо­му зі скля­нок не вили­вав­ся.

Від­ра­зу після того, як ми від’їхали з київ­сько­го вок­за­лу, про­від­ни­ця нам роз­да­ла мігра­цій­ні кар­тки. Там тре­ба було вка­за­ти хто ти, а також куди й чого їдеш. Поло­ви­на мігра­цій­ної кар­тки потім зали­ша­є­ться в тебе для оформ­ле­н­ня реє­стра­ції в готе­лі й повер­не­н­ня назад.

За кіль­ка кіло­ме­трів до кор­до­ну ми ста­ли. Спо­ча­тку нас поча­ли пере­ві­ря­ти митни­ки. Вони все ходи­ли пита­ли, чи не везе­мо ми чогось тако­го забо­ро­не­но­го, а ми роби­ли чесні очі й каза­ли «нєє­є­єє, ви шо». Про­си­ли від­кри­ва­ти сум­ки, під сиді­н­ня не диви­ли­ся. На шмо­тки в моє­му рюк­за­ку махну­ли рукою, мов­ляв «зна­йшов чим зди­ву­ва­ти». Один із митни­ків пере­пи­тав моє прі­зви­ще, див­ля­чись у паспорт. Не знаю, чому, до речі — там все напи­са­но калі­гра­фі­чним почер­ком. До моїх сусі­дів при­ди­ра­ли­ся біль­ше, навіть засо­ву­ва­ли руки в сум­ки та все допи­ту­ва­ли­ся, чи не везуть вони із собою яки­хось інстру­мен­тів (сусі­ди — буді­вель­ни­ки чи щось типу того). Ціка­во, якби везли, то що — з Укра­ї­ни забо­ро­не­но виво­зи­ти моло­тки й викру­тки? При цьо­му, до речі, паспорт­ні дані митни­ки запи­су­ва­ли на КПК сті­лу­сом. Ціка­вий спо­сіб.

Після митни­ків ми про­їха­ли ще тро­хи, де до нас заві­та­ли при­кор­дон­ни­ки. Вони зно­ву пере­ві­ри­ли паспор­ти, а ще про­бі­гли­ся з вів­чар­кою по ваго­ну. На мене зно­ву махну­ли рукою, хоча під сиді­н­ня загля­да­ли. Одним сло­вом, наші осо­бли­во не при­ди­ра­ли­ся.

Біло­ру­ські при­кор­дон­ни­ки вигля­да­ли наба­га­то сер­йо­зні­ше. По-пер­ше, в них фор­ма, на від­мі­ну від нашої, дуже схо­жа на радян­ську за кольо­ра­ми. По-дру­ге, бага­то вони не роз­мов­ля­ли, про­сто про­хо­ди­ли­ся з ноут­бу­ком, запи­су­ва­ли всі дані туди, ста­ви­ли штам­пи в мігра­цій­ні кар­тки, пере­ві­ря­ли речі (мій рюк­зак зно­ву ніко­му нафіг не впав), диви­ли­ся під сиді­н­ня­ми й загля­да­ли в заку­тки. На заува­же­н­ня мого сусі­да «наві­що писа­ти, куди їдеш — я ж у Біло­русь їду, і так ясно» при­кор­дон­ник із гор­ді­стю від­по­вів «Бела­русь боль­шая!» Вза­га­лі, ці това­ри­ші до спра­ви піді­йшли, як мені зда­ло­ся, більш офі­цій­но й сухо. Вла­сне, мабуть, так і повин­но бути.

Увесь цей час я не спав, чита­ю­чи «Анну Каре­ни­ну» (в поїзді — як сим­во­лі­чно). Після всіх про­це­дур (завер­ши­ли­ся вони близь­ко четвер­тої ран­ку, а три­ва­ли годи­ни пів­то­ри) наш поїзд весе­ло почу­хав на Мінськ, а я ліг спа­ти.

Якщо комусь дуже захо­ті­ло­ся фото­гра­фій, то з раді­стю пові­дом­ляю, що вони поти­хень­ку почну­ться з насту­пно­го запи­су.

Мітки: , ,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.