Про дощ і про сонце

post-factum на 7-ме число домовився з однокурсницею Олею про something like фотосесію для неї, і зранку, незважаючи на дощик, забрав її із собою в Маріїнський парк.

Слід віддати належне погоді — вона, мабуть, почула моє внутрішнє обурення щодо її дій, і як тільки ми приїхали в парк, почала приводити себе до належного вигляду. Себто, хмарки розійшлися, а сонце почало світити так, як йому належало б світити в червні.

А ще незважаючи на те, що Оля підступно намагалася спочатку втекти від об’єктива й забрати фотоапарат, щоб фоткати мене, вийшло багато-багато класних кадрів, мабуть, завдяки не стільки тому, що я якось більш-менш пристойно фоткаю, а тому, що Оля неймовірно фотогенічна. Загалом, після первинної чистки фотоматеріалу лишилося дуже багато з чого вибрати, і я підозрюю, що вибирати буде важко. Але я справлюся ;).

Загалом, гулька з фотоапаратом від Маріїнки через Андріївський узвіз на Контрактову площу розтягнулася майже на 8 годин, чим я неймовірно задоволений.

На сьому вечора був запланований концерт Київського камерного оркестру. Диригент — професор Кофман. Концерт вийшов неймовірним, а ще на ньому я зрозумів, як Роман Ісаакович будує такі вечірні виступи — спочатку щось приємне, потім — незрозуміла для мене фігня, а під кінець щось просто класне. Чимось «просто класним» цього разу була «Маленька нічна серенада» Моцарта, під час виконання якої я із задоволенням прокручував знайому мелодію в голові, а також спостерігав за неймовірним спілкуванням мімікою диригента з виконавцями.

Якщо мене в кінці літа спитають, який же ж день із цих трьох місяців був найкращим, то принаймні зараз я сказав би, що в мене є перший номінант.