Кочегару

Задай жару, сивий коче­га­ре —
Дом­на ж охо­ло­не, і навік
За яду­чою сті­ною пере­га­ру
Втра­ти­ться секун­дний часу лік.
Захо­ло­не, сипля­чись обма­ном,
Зни­кне геть, від­кри­ють очі хоч:
      «Де ж він, де?»
            «Нема…»
                  І лиш тума­ном
«Отыгра­ет свою песню ночь».
Віді­гра­ла… душі похо­ло­ли,
Очі — скло, а руки — мов гіл­ля.
Ходять зом­бі, при­ви­ди здо­ро­ві —
Лячно вблизь, а стра­шно — вже зда­ля.
«Може, їх збу­дить цер­ков­ним дзво­ном?»
«Пов­ті­ка­ють, як нічні вітри…»
«А позво­дить сті­ни-пере­по­ни?»
«То ж були раби, і так — раби…»
Задай жару, сивий коче­га­ре,
Про­бу­ди від смер­ті, про­бу­ди,
Хай подив­ля­ться на попе­ли­ще-зга­рок:
«Боже, то ж і ми людьми… були?»

17:03 4.11.2009 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.