Категорія: Збірка «Альтернатива»

I
Коли пада­ють зорі —
        бува, стра­шно,
                бува, незро­зумі­ло, —
біжиш до вікна,
        як очма­ні­лий —
чи ж не при­ви­ді­ло­ся?
Та ні, не при­ви­ді­ло­ся,
і бажа­н­ня одне —
        авто­ма­ти­чне,
за зви­чкою.
І повер­та­ю­чись зно­ву
        в обійми все­лен­ських ілю­зій,
                про­па­хлих натхне­н­ням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                май­же в тобі,
                        ледь не щоден­ний
б’є­ться об шиб­ки фан­та­зій,
зми­ва­ю­чи злість.
Кра­плі випи­су­ють
        зрі­лі сло­ва
і сті­ка­ють додо­лу:
«Зага­да­не —
        не роз­га­да­є­ться,
зга­да­не —
        не забу­де­ться.»

II
Між Гам­бур­гом й Пор­ту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За тво­ї­ми пле­чи­ма — Рейн і Майн,
        за мої­ми, зві­сно, — ста­рий Дунай.
Зачу­до­ва­но див­ля­ться очі вниз —
        не заслі­пить моря ста­рий маяк;
сьо­го­дні — сло­во, а зав­тра — спис,
        сьо­го­дні — соло­не, а вчо­ра — на смак.

III
На бесі­ди рутин­ні
        поди­ви­ся при­скі­пли­во,
                змі­ряй погля­дом,
почуй і роз­чуй
        шум тисня­ви,
озир­ни­ся —
        голо­ви в попе­лі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не пла­ну­є­ться.
Ґрунт під п’я­тка­ми гли­ня­ний —
        не пісок,
                не засмо­ктує —
                        всто­ї­ться,
ґрунт під п’я­тка­ми —
        ще не асфальт,
                не схо­пи­ло­ся:
ще не визна­чив,
        хоч і ста­ра­є­шся.
Десь нату­жно гуде
        чи то vlak,
                чи з мину­ло­го поїзд:
«Як, утвер­жда­є­шся?»

IV
Шлю при­віт і зву в гості —
        ч‑е-р-г-о-в‑о.
На очах —
        над­про­зоре нами­сто.
Зро­зу­мію, почув­ши
        пів сло­ва,
пома­хаю,
        хизу­ю­чись змі­стом.
А за тиском роз­ло­гим
        вчо­ра­шніх
                напів-
                        гори­зон­тів
у обі­ймах смер­ків
        серед тиші
                торі­шньо­го листя
одна за одною
        з безо­дні
                пада­ють зорі.
А небо без­хмар­не.
А небо неза­йма­но чисте.

V
Сві­та­нок тікає за обрій —
        біжи рося­ни­сти­ми тра­ва­ми
                через кор­до­ни,
                        за ним,
вхо­пи його за поли
        дов­го­го
                літньо­го
                        одя­гу —
і від­пу­сти.
І на сміх,
        що сти­хає
                у соня­шни­ко­вих
                        лабі­рин­тах
                                і роз­си­па­є­ться
                                        золо­том,
грай­ли­во тру­сни кула­ком:
«Та ну,
        доже­ну!
Гупо­том,
        топо­том —
сте­ре­жись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Од Бер­лі­на до Бра­ти­сла­ви гуляє вітер,
все шукає собі заня­т­тя чи, може, літо,
все не бачить собі при­хис­тку — три­во­жать рани.
Од Бер­лі­на гуляє вітер до Бра­ти­сла­ви.

Твоє вчо­ра­шнє спи­та­ло зав­тра: «А де ж сьо­го­дні?»
Ніхто не бачить, як вечо­ра­ми мости роз­во­дить.
Над пер­шим містом тягає хма­ри, дзве­нить загра­ва,
гуляє вітер аж від Бер­лі­на до Бра­ти­сла­ви.

Піймай хви­ли­ну — нехай зігріє туте­шню зиму.
За чверть на потяг, сви­стить пла­тфор­ма, захо­чеш — всти­гну,
поклич — при­їду, і уже зав­тра од рано-рана
подує вітер від Ост-Бер­лі­на до Бра­ти­сла­ви.

Забу­те зно­ву спли­ве наго­ру — таке осін­нє.
Зга­да­єш дум­ку від пер­ших літер до воскре­сі­н­ня.
І хоч у Від­ні, а хоч у Брні — на запах кави
при­їде вітер і із Бер­лі­на, і з Бра­ти­сла­ви.

18:10 15.01.2017 р. (м. Брно, Чехія)

Олі Чабан

Одбе­ри з оке­а­ну кри­жи­цю —
        це сини­ця в руці чи трам­плін
                перед стриб­ком?
Цілий острів — одній,
        де літо за січень біси­ться,
де поле людей,
        мов з мага­зи­ну обнов,

де схід сон­ця — най­пер­ше,
        де захід — колись уже потім,
де най­да­лі з усюд,
        щоб бути трі­ше­чки ближ­че.
Де хоче­ться «зав­тра»
        зро­би­ти сьо­го­дні­шнім сло­вом,
і запал такий вже стає
        нео­ба­чли­во вбив­чим.

Обійми кон­ти­нент —
        він уклав із тобою уго­ду
про чека­н­ня «допо­ки»,
        а ти нав­за­єм — себе:
business as usual,
        і за велі­н­ням при­ро­ди
Місяць сідає
        над сон­ним Вай­та­ке­ре.

А десь там за гора­ми
        і кіло­ме­тра­ми,
де часом керує
        натом­ле­ний Грін­віч,
малень­кий хло­пчи­на
        хова сан­ти­мен­ти
в шухля­ду, бо щой­но
        закін­чи­лась пів­ніч.

23:30 1.12.2016 р. (м. Брно, Чехія)

Чотир­над­ця­тий місяць весни умо­стивсь за вікном.
Чотир­над­ця­тий місяць весни сьор­ба каву малень­ким гор­ня­тком.
На сто­лі — філі­жан­ки та пря­ні горі­хи-зер­ня­тка.
Чотир­над­ця­тий місяць… і тілом, і духом, і сном.

В під­не­бес­сі — ще штиль, в Під­не­бе­сній — роко­че гро­за.
Дощ зми­ває усе, дощ ховає зсо­ло­не­ні сльо­зи.
Зали­ши по собі хоча б запах… а кра­пель­ки про­зи
Допи­шу уже сам. Ти ж не про­ти? Ти — за?

Аку­сти­чна Маріє! Твій сміх засти­лає цю кля­ту него­ду.
Пан­но Анно! Кри­чи! Ти емо­ція зби­ра­них сотен­них чар!
Сон­це-Оль­го! Потри­май свій пале­но-при­стра­сний жар —
Нам ще ста­не на двох: і до лісу, й до моря, й до льо­ду.

Я єди­не про­шу — на вікні зага­сає покут­ська лам­пад­ка,
Сір­ни­ки ще сухі — засві­ти, най побли­має тро­хи обом.
Чотир­над­ця­тий місяць весни тихень­ко вмо­стивсь за вікном.
Чотир­над­ця­тий місяць весни… на тра­вень… про тебе… на згад­ку.

22:58 3.11.2013 р. (м. Київ)

Мы на одной вол­не
        у бере­га Жёл­то­го моря
        на гре­бне житей­ских исто­рий,
пита­ясь рас­ска­зом изв­не;
нам не при­сни­ться во сне —
        герои забытых рома­нов,
        при­шед­ших из-за оке­а­нов
в пику Желе­зной сте­не.
Сказ­ки напи­шем себе:
        зная син­хрон­ность друг дру­га
        в жар­кие дни или вью­гу
будем, наде­юсь, без «не».
Мы на своих ветрах —
        мы ведь ходим под пару­са­ми
        уве­рен­но, прав­да, и сами
тол­ком не веда­ем страх.
Рабо­та­ем на полю­сах —
        разду­ем и там, где пога­сло,
        зату­шим интри­ги да встря­ски,
не пря­ча и шпо­ры в кустах,
однов­ре­мен­но в разных местах
        пости­гнем всё то, что не зна­ли —
        и тенью, а может, и ста­лью
уймётся незыбле­мый враг.
Мы — одно­го огня,
        мы зна­ем, кого побе­ди­ли,
        мы так же, как пре­жде люби­ли,
любим сего­дня свет дня.
Возьмём сра­зу «до», сра­зу «ля»,
        заж­жём в бес­про­све­те лучи­ны —
        из мра­ка с мечтой рья­но ринуть
на блеск впе­ре­ди хру­ста­ля…
Жить, нико­гда не глу­пя, —
        и пом­ня, как били куран­ты,
        натя­нем полу­чше те ван­ты
моста от тебя до меня.
Мы — из одной зем­ли,
        дети ста тысяч наро­дов.
        Мы пом­ним вели­кие сво­ды,
и пом­ним, как пали они;
дол­го и в муках росли,
        мы — копия мно­же­ства пред­ков,
        сли­я­ний дина­стий и веток —
на пле­чи их вста­ли, при­шли,
а кар­ты подав­но сожгли —
        доро­ги возв­ра­та нам нету:
        не зря мы воз­дви­гли раке­ты —
наце­лить на звёзды — и пли.

01:41 8.01.2013 р. (м. Київ)

Ані Лип’ятських

Часо­ві від­мі­тки на небе­сній сфе­рі,
        коли­хає тихо мая­тник ефір.
Ти сиді­ла вчо­ра у сво­їй пече­рі —
        а сьо­го­дні линеш поміж даль­ніх зір.
На тво­є­му віці — від­чай і роз­ра­да,
        досвід за пле­чи­ма — справ­жній вимір літ,
Сти­гле Сон­це літнє й Аль­фа із Пле­я­ди —
        Аль­фа і Оме­га — май­же цілий світ.
Най твоє облич­чя риса­ми з Вул­ка­ну —
        стру­на­ми душі вся точно із Зем­лі.
Я тво­їм про­вид­цем спе­ре­сер­дя ста­ну,
        сві­тлом яко тін­ню, факе­лом в імлі.
Наче, три­ста років — мить, одна секун­да,
        ска­за­не зав’язне в часо­вих нитках.
Старт новий раке­ти з пор­ту Тра­пе­зун­да
        вже тепер реаль­ність, був­ша у вір­шах.
Але час не вічний, вічним є зав­зя­т­тя
        Все­сві­ту спі­ши­ти хай би хоч куди.
Роз­ле­ти­ться в без­вість ладно до без­ла­д­дя —
        і закля­кне зно­ву, і про­мо­вить: «Жди».
Далі буде стрім­ко — вибух і роз­ру­ха,
        часо­ві від­мі­тки і важ­кий ефір.
Ти ізнов в пече­рі (Все­світ пиль­но слу­ха),
        ну а зав­тра вище — поміж даль­ніх зір.

00:28 7.03.2012 р. (м. Київ)

Олі Логвин при­свя­чу­є­ться

Не ищи его в небе —
        он здесь, под нога­ми,
Его тру­дно заме­тить
        средь пыли рутин.
Не ищи его в море —
        не под пару­са­ми
Он ходит исправ­но —
        он про­сто­лю­дин.
Не ищи его в пол­но­чь —
        он спит, как все люди,
Устав от вра­жды
        и от боли днев­ной.
Не ищи его в кам­не,
        не ищи его… в чуде —
Он обычный, хоть рань­ше
        был, вро­де, свя­той.
Не ищи его в поле,
        ведь он — не отшель­ник,
Он хочет тепла,
        как, впро­чем, и ты.
Не ищи в мага­зи­не,
        не ищи на нём цен­ник —
Бесце­нен он, хоть
        и не чище воды.
Ищи его в людях,
        ищи в чело­ве­ках —
Они — всё, что есть,
        они — на гла­зах.
В попытках любви,
        гро­мо­гла­сно­го сме­ха,
В мину­тах дождли­вых
        и про­сто — в цве­тах,
В тебе и во мне,
        в кри­ке птиц и жур­ча­ньи
Талой воды,
        и… в запа­хе щи,
Холо­дный и тёплый,
        из наде­жд и отча­я­ний —
Таков смысл жизни —
        вот так и ищи.

3:00 12.10.2011 р. (м. Київ)

Слі­да­ми затер­ти­ми від рату­ші у Коло­миї
Я піду нав­про­стець аж до само­го тво­го дому.
Ще зима не скін­чи­лась, ще вітер три­во­жно виє,
Заси­па­ю­чи зем­лю і сні­гом, і мер­злим сло­вом.

На тво­є­му вікні оди­но­ко трі­по­че лам­па­да,
Ти її не ховай — я нею іще не зігрівсь.
Забе­ри мене в вічність, моя синьо­ока Ладо,
У велич стрім­ку, бла­ки­тну безо­дні вись.

Я тебе не лишу на мін­ли­вий спо­кій квар­ти­ри,
На само­тню вече­рю, на ніч без людей і зірок.
Зоста­вай­ся зі мною у непе­ре­мо­жно­му вирі
Бажань нео­ба­чних і вічно лука­вих думок.

…Рипну­ли две­рі — у п’ятому вимі­рі йдуть
Одні за одни­ми мар­шо­вим кро­ком роки —
Ще буде їх нам по самі трид­ця­ті віки,
Якщо при­га­да­єш, рука­ми узяв­шись за суть…
Але забудь, про все нео­ба­чне забудь.

00:49 13.02.2011 р. (м. Київ)

Непо­го­ди­ться у Єги­пті —
Роз­хи­та­ли три­во­жні сіті,
Нео­ба­чно забув­ши про сон,
Про­ки­да­є­ться фара­он.

Чор­но мов­чить Білокам’яна —
Оскол­ка­ми пор­ва­не знам’я;
Хитро­му­дро хова­ю­чи хист,
Посмі­ха­є­ться теро­рист.

Гудить іслам­ський Іран,
Роз­крив­ши свя­щен­ний Коран —
Дово­дять світ до істе­ри­ки
Зухва­лі дії Аме­ри­ки.

Вій­ною іде мир­ний атом,
Пере­ко­нав­ши ста­до —
Заму­чи­ли вла­дні пле­беї
Пів­ні­чну части­ну Кореї.

Нам, може, на Марс вже пора,
Як вдо­ма поряд­ку нема?

22:48 10.02.2011 р. (м. Київ)

Зда­є­ться, я втра­тив зда­тність ідей­но мисли­ти —
Числа без поми­слів,
      букви ряд­ком
            напи­са­ні.
А ще:
      тео­ре­ми
            і посту­ла­ти,
Чита­ють нота­ції
      деге­не­ра­там.
І ще:
      рути­на,
            без­пу­тня дити­на
                  (оги­дна ж кар­ти­на),
І, зві­сно,
      гон­ки нав­ви­пе­ред­ки,
            нав­при­сяд­ки
                  і по-вся­ко­му так.
Щоден­но годин­ник на сьо­му двад­цять.
П’ятнадцять,
      шістнад­цять,
            сім­над­цять…
Так би вста­ти,
      як вжи­ву,
            за хви­ли­ну,
І вимкну­ти цифри,
      секун­ди й годи­ни,
Забі­га­лись вже
      без­упин­но,
            нев­пин­но,
                  настир­ли­во-плин­но,
А сві­тло десь сві­тить,
      наяву, по жит­тю.
            Я ж сплю
                  допо­ки-допо­ки…
Та при­йде ще день бла­го­ві­сний,
Оми­тий бажа­н­ням
      пізна­ти,
            осми­сли­ти.
Роз­зу­ю­ться очі,
      бли­снуть
            зав­зя­то:
«Рано спи­са­ли нас само­за­ко­хан­ці
      пиха­ті».
Вда­рять
      гро­мом,
            буре- і дере­во­ло­мом,
                  нака­том-поко­том,
І зро­зу­мі­ють,
      що нюх і на істи­ну,
            і на кри­ти­чне мисле­н­ня
                  ще є.
01:36 18.12.2009 р. (м. Київ)