Категорія: Збірка «Альтернатива»

I
Коли падають зорі —
        бува, страшно,
                бува, незрозуміло, —
біжиш до вікна,
        як очманілий —
чи ж не привиділося?
Та ні, не привиділося,
і бажання одне —
        автоматичне,
за звичкою.
І повертаючись знову
        в обійми вселенських ілюзій,
                пропахлих натхненням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                майже в тобі,
                        ледь не щоденний
бʼється об шибки фантазій,
змиваючи злість.
Краплі виписують
        зрілі слова
і стікають додолу:
«Загадане —
        не розгадається,
згадане —
        не забудеться.»

II
Між Гамбургом й Порту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За твоїми плечима — Рейн і Майн,
        за моїми, звісно, — старий Дунай.
Зачудовано дивляться очі вниз —
        не засліпить моря старий маяк;
сьогодні — слово, а завтра — спис,
        сьогодні — солоне, а вчора — на смак.

III
На бесіди рутинні
        подивися прискіпливо,
                зміряй поглядом,
почуй і розчуй
        шум тисняви,
озирнися —
        голови в попелі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не планується.
Ґрунт під пʼятками глиняний —
        не пісок,
                не засмоктує —
                        встоїться,
ґрунт під пʼятками —
        ще не асфальт,
                не схопилося:
ще не визначив,
        хоч і стараєшся.
Десь натужно гуде
        чи то vlak,
                чи з минулого поїзд:
«Як, утверждаєшся?»

IV
Шлю привіт і зву в гості —
        ч-е-р-г-о-в-о.
На очах —
        надпрозоре намисто.
Зрозумію, почувши
        пів слова,
помахаю,
        хизуючись змістом.
А за тиском розлогим
        вчорашніх
                напів-
                        горизонтів
у обіймах смерків
        серед тиші
                торішнього листя
одна за одною
        з безодні
                падають зорі.
А небо безхмарне.
А небо незаймано чисте.

V
Світанок тікає за обрій —
        біжи росянистими травами
                через кордони,
                        за ним,
вхопи його за поли
        довгого
                літнього
                        одягу —
і відпусти.
І на сміх,
        що стихає
                у соняшникових
                        лабіринтах
                                і розсипається
                                        золотом,
грайливо трусни кулаком:
«Та ну,
        дожену!
Гупотом,
        топотом —
стережись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Од Берліна до Братислави гуляє вітер,
все шукає собі заняття чи, може, літо,
все не бачить собі прихистку — тривожать рани.
Од Берліна гуляє вітер до Братислави.

Твоє вчорашнє спитало завтра: «А де ж сьогодні?»
Ніхто не бачить, як вечорами мости розводить.
Над першим містом тягає хмари, дзвенить заграва,
гуляє вітер аж від Берліна до Братислави.

Піймай хвилину — нехай зігріє тутешню зиму.
За чверть на потяг, свистить платформа, захочеш — встигну,
поклич — приїду, і уже завтра од рано-рана
подує вітер від Ост-Берліна до Братислави.

Забуте знову спливе нагору — таке осіннє.
Згадаєш думку від перших літер до воскресіння.
І хоч у Відні, а хоч у Брні — на запах кави
приїде вітер і із Берліна, і з Братислави.

18:10 15.01.2017 р. (м. Брно, Чехія)

Одбери з океану крижицю —
        це синиця в руці чи трамплін
                перед стрибком?
Цілий острів — одній,
        де літо за січень біситься,
де поле людей,
        мов з магазину обнов,

де схід сонця — найперше,
        де захід — колись уже потім,
де найдалі з усюд,
        щоб бути трішечки ближче.
Де хочеться «завтра»
        зробити сьогоднішнім словом,
і запал такий вже стає
        необачливо вбивчим.

Обійми континент —
        він уклав із тобою угоду
про чекання «допоки»,
        а ти навзаєм — себе:
business as usual,
        і за велінням природи
Місяць сідає
        над сонним Вайтакере.

А десь там за горами
        і кілометрами,
де часом керує
        натомлений Грінвіч,
маленький хлопчина
        хова сантименти
в шухляду, бо щойно
        закінчилась північ.

23:30 1.12.2016 р. (м. Брно, Чехія)

Чотирнадцятий місяць весни умостивсь за вікном.
Чотирнадцятий місяць весни сьорба каву маленьким горнятком.
На столі — філіжанки та пряні горіхи-зернятка.
Чотирнадцятий місяць… і тілом, і духом, і сном.

В піднебессі — ще штиль, в Піднебесній — рокоче гроза.
Дощ змиває усе, дощ ховає зсолонені сльози.
Залиши по собі хоча б запах… а крапельки прози
Допишу уже сам. Ти ж не проти? Ти — за?

Акустична Маріє! Твій сміх застилає цю кляту негоду.
Панно Анно! Кричи! Ти емоція збираних сотенних чар!
Сонце-Ольго! Потримай свій палено-пристрасний жар —
Нам ще стане на двох: і до лісу, й до моря, й до льоду.

Я єдине прошу — на вікні загасає покутська лампадка,
Сірники ще сухі — засвіти, най поблимає трохи обом.
Чотирнадцятий місяць весни тихенько вмостивсь за вікном.
Чотирнадцятий місяць весни… на травень… про тебе… на згадку.

22:58 3.11.2013 р. (м. Київ)

Мы на одной волне
        у берега Жёлтого моря
        на гребне житейских историй,
питаясь рассказом извне;
нам не присниться во сне —
        герои забытых романов,
        пришедших из-за океанов
в пику Железной стене.
Сказки напишем себе:
        зная синхронность друг друга
        в жаркие дни или вьюгу
будем, надеюсь, без «не».
Мы на своих ветрах —
        мы ведь ходим под парусами
        уверенно, правда, и сами
толком не ведаем страх.
Работаем на полюсах —
        раздуем и там, где погасло,
        затушим интриги да встряски,
не пряча и шпоры в кустах,
одновременно в разных местах
        постигнем всё то, что не знали —
        и тенью, а может, и сталью
уймётся незыблемый враг.
Мы — одного огня,
        мы знаем, кого победили,
        мы так же, как прежде любили,
любим сегодня свет дня.
Возьмём сразу «до», сразу «ля»,
        зажжём в беспросвете лучины —
        из мрака с мечтой рьяно ринуть
на блеск впереди хрусталя…
Жить, никогда не глупя, —
        и помня, как били куранты,
        натянем получше те ванты
моста от тебя до меня.
Мы — из одной земли,
        дети ста тысяч народов.
        Мы помним великие своды,
и помним, как пали они;
долго и в муках росли,
        мы — копия множества предков,
        слияний династий и веток —
на плечи их встали, пришли,
а карты подавно сожгли —
        дороги возврата нам нету:
        не зря мы воздвигли ракеты —
нацелить на звёзды — и пли.

01:41 8.01.2013 р. (м. Київ)

Ані Лип’ятських

Часові відмітки на небесній сфері,
        колихає тихо маятник ефір.
Ти сиділа вчора у своїй печері —
        а сьогодні линеш поміж дальніх зір.
На твоєму віці — відчай і розрада,
        досвід за плечима — справжній вимір літ,
Стигле Сонце літнє й Альфа із Плеяди —
        Альфа і Омега — майже цілий світ.
Най твоє обличчя рисами з Вулкану —
        струнами душі вся точно із Землі.
Я твоїм провидцем спересердя стану,
        світлом яко тінню, факелом в імлі.
Наче, триста років — мить, одна секунда,
        сказане зав’язне в часових нитках.
Старт новий ракети з порту Трапезунда
        вже тепер реальність, бувша у віршах.
Але час не вічний, вічним є завзяття
        Всесвіту спішити хай би хоч куди.
Розлетиться в безвість ладно до безладдя —
        і заклякне знову, і промовить: «Жди».
Далі буде стрімко — вибух і розруха,
        часові відмітки і важкий ефір.
Ти ізнов в печері (Всесвіт пильно слуха),
        ну а завтра вище — поміж дальніх зір.

00:28 7.03.2012 р. (м. Київ)

Олі Логвин присвячується

Не ищи его в небе —
        он здесь, под ногами,
Его трудно заметить
        средь пыли рутин.
Не ищи его в море —
        не под парусами
Он ходит исправно —
        он простолюдин.
Не ищи его в полночь —
        он спит, как все люди,
Устав от вражды
        и от боли дневной.
Не ищи его в камне,
        не ищи его… в чуде —
Он обычный, хоть раньше
        был, вроде, святой.
Не ищи его в поле,
        ведь он — не отшельник,
Он хочет тепла,
        как, впрочем, и ты.
Не ищи в магазине,
        не ищи на нём ценник —
Бесценен он, хоть
        и не чище воды.
Ищи его в людях,
        ищи в человеках —
Они — всё, что есть,
        они — на глазах.
В попытках любви,
        громогласного смеха,
В минутах дождливых
        и просто — в цветах,
В тебе и во мне,
        в крике птиц и журчаньи
Талой воды,
        и… в запахе щи,
Холодный и тёплый,
        из надежд и отчаяний —
Таков смысл жизни —
        вот так и ищи.

3:00 12.10.2011 р. (м. Київ)

Слідами затертими від ратуші у Коломиї
Я піду навпростець аж до самого твого дому.
Ще зима не скінчилась, ще вітер тривожно виє,
Засипаючи землю і снігом, і мерзлим словом.

На твоєму вікні одиноко тріпоче лампада,
Ти її не ховай — я нею іще не зігрівсь.
Забери мене в вічність, моя синьоока Ладо,
У велич стрімку, блакитну безодні вись.

Я тебе не лишу на мінливий спокій квартири,
На самотню вечерю, на ніч без людей і зірок.
Зоставайся зі мною у непереможному вирі
Бажань необачних і вічно лукавих думок.

…Рипнули двері — у п’ятому вимірі йдуть
Одні за одними маршовим кроком роки —
Ще буде їх нам по самі тридцяті віки,
Якщо пригадаєш, руками узявшись за суть…
Але забудь, про все необачне забудь.

00:49 13.02.2011 р. (м. Київ)

Непогодиться у Єгипті —
Розхитали тривожні сіті,
Необачно забувши про сон,
Прокидається фараон.

Чорно мовчить Білокам’яна —
Осколками порване знам’я;
Хитромудро ховаючи хист,
Посміхається терорист.

Гудить ісламський Іран,
Розкривши священний Коран —
Доводять світ до істерики
Зухвалі дії Америки.

Війною іде мирний атом,
Переконавши стадо —
Замучили владні плебеї
Північну частину Кореї.

Нам, може, на Марс вже пора,
Як вдома порядку нема?

22:48 10.02.2011 р. (м. Київ)

Здається, я втратив здатність ідейно мислити —
Числа без помислів,
      букви рядком
            написані.
А ще:
      теореми
            і постулати,
Читають нотації
      дегенератам.
І ще:
      рутина,
            безпутня дитина
                  (огидна ж картина),
І, звісно,
      гонки наввипередки,
            навприсядки
                  і по-всякому так.
Щоденно годинник на сьому двадцять.
П’ятнадцять,
      шістнадцять,
            сімнадцять…
Так би встати,
      як вживу,
            за хвилину,
І вимкнути цифри,
      секунди й години,
Забігались вже
      безупинно,
            невпинно,
                  настирливо-плинно,
А світло десь світить,
      наяву, по життю.
            Я ж сплю
                  допоки-допоки…
Та прийде ще день благовісний,
Омитий бажанням
      пізнати,
            осмислити.
Роззуються очі,
      блиснуть
            завзято:
«Рано списали нас самозакоханці
      пихаті».
Вдарять
      громом,
            буре- і дереволомом,
                  накатом-покотом,
І зрозуміють,
      що нюх і на істину,
            і на критичне мислення
                  ще є.
01:36 18.12.2009 р. (м. Київ)