I
Коли пада­ють зорі —
        бува, страшно,
                бува, незрозуміло, —
біжиш до вікна,
        як очманілий —
чи ж не привиділося?
Та ні, не привиділося,
і бажа­н­ня одне —
        автоматичне,
за звичкою.
І повер­та­ю­чись знову
        в обійми все­лен­ських ілюзій,
                про­па­хлих натхненням,
чуєш, як дощ,
        саме той,
                май­же в тобі,
                        ледь не щоденний
б’є­ться об шиб­ки фантазій,
зми­ва­ю­чи злість.
Кра­плі виписують
        зрі­лі слова
і сті­ка­ють додолу:
«Зага­да­не —
        не розгадається,
згадане —
        не забудеться.»

II
Між Гам­бур­гом й Пор­ту — один літак,
        між зимою і літом — одна весна.
За тво­ї­ми пле­чи­ма — Рейн і Майн,
        за мої­ми, зві­сно, — ста­рий Дунай.
Зачу­до­ва­но див­ля­ться очі вниз —
        не заслі­пить моря ста­рий маяк;
сьо­го­дні — сло­во, а зав­тра — спис,
        сьо­го­дні — соло­не, а вчо­ра — на смак.

III
На бесі­ди рутинні
        поди­ви­ся прискіпливо,
                змі­ряй поглядом,
почуй і розчуй
        шум тисняви,
озирнися —
        голо­ви в попелі.
Там, де свій —
        вже не свій,
де було —
        вже нема
                й не планується.
Ґрунт під п’я­тка­ми глиняний —
        не пісок,
                не засмоктує —
                        встоїться,
ґрунт під пʼятками —
        ще не асфальт,
                не схопилося:
ще не визначив,
        хоч і стараєшся.
Десь нату­жно гуде
        чи то vlak,
                чи з мину­ло­го поїзд:
«Як, утверждаєшся?»

IV
Шлю при­віт і зву в гості —
        ч‑е-р-г-о-в‑о.
На очах —
        над­про­зоре намисто.
Зро­зу­мію, почувши
        пів слова,
помахаю,
        хизу­ю­чись змістом.
А за тиском розлогим
        вчорашніх
                напів-
                        горизонтів
у обі­ймах смерків
        серед тиші
                торі­шньо­го листя
одна за одною
        з безодні
                пада­ють зорі.
А небо безхмарне.
А небо неза­йма­но чисте.

V
Сві­та­нок тікає за обрій —
        біжи рося­ни­сти­ми травами
                через кордони,
                        за ним,
вхо­пи його за поли
        довгого
                літнього
                        одягу —
і відпусти.
І на сміх,
        що стихає
                у соняшникових
                        лабіринтах
                                і розсипається
                                        золотом,
грай­ли­во тру­сни кулаком:
«Та ну,
        дожену!
Гупотом,
        топотом —
стережись!»

23:06 16.08.2019 р. (м. Брно, Чехія)

Од Бер­лі­на до Бра­ти­сла­ви гуляє вітер,
все шукає собі заня­т­тя чи, може, літо,
все не бачить собі при­хис­тку — три­во­жать рани.
Од Бер­лі­на гуляє вітер до Братислави.

Твоє вчо­ра­шнє спи­та­ло зав­тра: «А де ж сьогодні?»
Ніхто не бачить, як вечо­ра­ми мости розводить.
Над пер­шим містом тягає хма­ри, дзве­нить заграва,
гуляє вітер аж від Бер­лі­на до Братислави.

Піймай хви­ли­ну — нехай зігріє туте­шню зиму.
За чверть на потяг, сви­стить пла­тфор­ма, захо­чеш — встигну,
поклич — при­їду, і уже зав­тра од рано-рана
подує вітер від Ост-Бер­лі­на до Братислави.

Забу­те зно­ву спли­ве наго­ру — таке осіннє.
Зга­да­єш дум­ку від пер­ших літер до воскресіння.
І хоч у Від­ні, а хоч у Брні — на запах кави
при­їде вітер і із Бер­лі­на, і з Братислави.

18:10 15.01.2017 р. (м. Брно, Чехія)

Олі Чабан

Одбе­ри з оке­а­ну крижицю —
        це сини­ця в руці чи трамплін
                перед стрибком?
Цілий острів — одній,
        де літо за січень біситься,
де поле людей,
        мов з мага­зи­ну обнов,

де схід сон­ця — найперше,
        де захід — колись уже потім,
де най­да­лі з усюд,
        щоб бути трі­ше­чки ближче.
Де хоче­ться «зав­тра»
        зро­би­ти сьо­го­дні­шнім словом,
і запал такий вже стає
        нео­ба­чли­во вбивчим.

Обійми кон­ти­нент —
        він уклав із тобою угоду
про чека­н­ня «допо­ки»,
        а ти нав­за­єм — себе:
business as usual,
        і за велі­н­ням природи
Місяць сідає
        над сон­ним Вайтакере.

А десь там за горами
        і кілометрами,
де часом керує
        натом­ле­ний Грінвіч,
малень­кий хлопчина
        хова сантименти
в шухля­ду, бо щойно
        закін­чи­лась північ.

23:30 1.12.2016 р. (м. Брно, Чехія)

Чотир­над­ця­тий місяць весни умо­стивсь за вікном.
Чотир­над­ця­тий місяць весни сьор­ба каву малень­ким горнятком.
На сто­лі — філі­жан­ки та пря­ні горіхи-зернятка.
Чотир­над­ця­тий місяць… і тілом, і духом, і сном.

В під­не­бес­сі — ще штиль, в Під­не­бе­сній — роко­че гроза.
Дощ зми­ває усе, дощ ховає зсо­ло­не­ні сльози.
Зали­ши по собі хоча б запах… а кра­пель­ки прози
Допи­шу уже сам. Ти ж не про­ти? Ти — за?

Аку­сти­чна Маріє! Твій сміх засти­лає цю кля­ту негоду.
Пан­но Анно! Кри­чи! Ти емо­ція зби­ра­них сотен­них чар!
Сон­це-Оль­го! Потри­май свій пале­но-при­стра­сний жар —
Нам ще ста­не на двох: і до лісу, й до моря, й до льоду.

Я єди­не про­шу — на вікні зага­сає покут­ська лампадка,
Сір­ни­ки ще сухі — засві­ти, най побли­має тро­хи обом.
Чотир­над­ця­тий місяць весни тихень­ко вмо­стивсь за вікном.
Чотир­над­ця­тий місяць весни… на тра­вень… про тебе… на згадку.

22:58 3.11.2013 р. (м. Київ)

Мы на одной волне
        у бере­га Жёл­то­го моря
        на гре­бне житей­ских историй,
пита­ясь рас­ска­зом извне;
нам не при­сни­ться во сне —
        герои забытых романов,
        при­шед­ших из-за океанов
в пику Желе­зной стене.
Сказ­ки напи­шем себе:
        зная син­хрон­ность друг друга
        в жар­кие дни или вьюгу
будем, наде­юсь, без «не».
Мы на своих ветрах —
        мы ведь ходим под парусами
        уве­рен­но, прав­да, и сами
тол­ком не веда­ем страх.
Рабо­та­ем на полюсах —
        разду­ем и там, где погасло,
        зату­шим интри­ги да встряски,
не пря­ча и шпо­ры в кустах,
однов­ре­мен­но в разных местах
        пости­гнем всё то, что не знали —
        и тенью, а может, и сталью
уймётся незыбле­мый враг.
Мы — одно­го огня,
        мы зна­ем, кого победили,
        мы так же, как пре­жде любили,
любим сего­дня свет дня.
Возьмём сра­зу «до», сра­зу «ля»,
        заж­жём в бес­про­све­те лучины —
        из мра­ка с мечтой рья­но ринуть
на блеск впе­ре­ди хрусталя…
Жить, нико­гда не глупя, —
        и пом­ня, как били куранты,
        натя­нем полу­чше те ванты
моста от тебя до меня.
Мы — из одной земли,
        дети ста тысяч народов.
        Мы пом­ним вели­кие своды,
и пом­ним, как пали они;
дол­го и в муках росли,
        мы — копия мно­же­ства предков,
        сли­я­ний дина­стий и веток —
на пле­чи их вста­ли, пришли,
а кар­ты подав­но сожгли —
        доро­ги возв­ра­та нам нету:
        не зря мы воз­дви­гли ракеты —
наце­лить на звёзды — и пли.

01:41 8.01.2013 р. (м. Київ)

Ані Лип’ятських

Часо­ві від­мі­тки на небе­сній сфері,
        коли­хає тихо мая­тник ефір.
Ти сиді­ла вчо­ра у сво­їй печері —
        а сьо­го­дні линеш поміж даль­ніх зір.
На тво­є­му віці — від­чай і розрада,
        досвід за пле­чи­ма — справ­жній вимір літ,
Сти­гле Сон­це літнє й Аль­фа із Плеяди —
        Аль­фа і Оме­га — май­же цілий світ.
Най твоє облич­чя риса­ми з Вулкану —
        стру­на­ми душі вся точно із Землі.
Я тво­їм про­вид­цем спе­ре­сер­дя стану,
        сві­тлом яко тін­ню, факе­лом в імлі.
Наче, три­ста років — мить, одна секунда,
        ска­за­не зав’язне в часо­вих нитках.
Старт новий раке­ти з пор­ту Трапезунда
        вже тепер реаль­ність, був­ша у віршах.
Але час не вічний, вічним є завзяття
        Все­сві­ту спі­ши­ти хай би хоч куди.
Роз­ле­ти­ться в без­вість ладно до безладдя —
        і закля­кне зно­ву, і про­мо­вить: «Жди».
Далі буде стрім­ко — вибух і розруха,
        часо­ві від­мі­тки і важ­кий ефір.
Ти ізнов в пече­рі (Все­світ пиль­но слуха),
        ну а зав­тра вище — поміж даль­ніх зір.

00:28 7.03.2012 р. (м. Київ)

Олі Логвин присвячується

Не ищи его в небе —
        он здесь, под ногами,
Его тру­дно заметить
        средь пыли рутин.
Не ищи его в море —
        не под парусами
Он ходит исправно —
        он простолюдин.
Не ищи его в полночь —
        он спит, как все люди,
Устав от вражды
        и от боли дневной.
Не ищи его в камне,
        не ищи его… в чуде —
Он обычный, хоть раньше
        был, вро­де, святой.
Не ищи его в поле,
        ведь он — не отшельник,
Он хочет тепла,
        как, впро­чем, и ты.
Не ищи в магазине,
        не ищи на нём ценник —
Бесце­нен он, хоть
        и не чище воды.
Ищи его в людях,
        ищи в человеках —
Они — всё, что есть,
        они — на глазах.
В попытках любви,
        гро­мо­гла­сно­го смеха,
В мину­тах дождливых
        и про­сто — в цветах,
В тебе и во мне,
        в кри­ке птиц и журчаньи
Талой воды,
        и… в запа­хе щи,
Холо­дный и тёплый,
        из наде­жд и отчаяний —
Таков смысл жизни —
        вот так и ищи.

3:00 12.10.2011 р. (м. Київ)

Слі­да­ми затер­ти­ми від рату­ші у Коломиї
Я піду нав­про­стець аж до само­го тво­го дому.
Ще зима не скін­чи­лась, ще вітер три­во­жно виє,
Заси­па­ю­чи зем­лю і сні­гом, і мер­злим словом.

На тво­є­му вікні оди­но­ко трі­по­че лампада,
Ти її не ховай — я нею іще не зігрівсь.
Забе­ри мене в вічність, моя синьо­ока Ладо,
У велич стрім­ку, бла­ки­тну безо­дні вись.

Я тебе не лишу на мін­ли­вий спо­кій квартири,
На само­тню вече­рю, на ніч без людей і зірок.
Зоста­вай­ся зі мною у непе­ре­мо­жно­му вирі
Бажань нео­ба­чних і вічно лука­вих думок.

…Рипну­ли две­рі — у п’ятому вимі­рі йдуть
Одні за одни­ми мар­шо­вим кро­ком роки —
Ще буде їх нам по самі трид­ця­ті віки,
Якщо при­га­да­єш, рука­ми узяв­шись за суть…
Але забудь, про все нео­ба­чне забудь.

00:49 13.02.2011 р. (м. Київ)

Непо­го­ди­ться у Єгипті —
Роз­хи­та­ли три­во­жні сіті,
Нео­ба­чно забув­ши про сон,
Про­ки­да­є­ться фараон.

Чор­но мов­чить Білокам’яна —
Оскол­ка­ми пор­ва­не знам’я;
Хитро­му­дро хова­ю­чи хист,
Посмі­ха­є­ться терорист.

Гудить іслам­ський Іран,
Роз­крив­ши свя­щен­ний Коран —
Дово­дять світ до істерики
Зухва­лі дії Америки.

Вій­ною іде мир­ний атом,
Пере­ко­нав­ши стадо —
Заму­чи­ли вла­дні плебеї
Пів­ні­чну части­ну Кореї.

Нам, може, на Марс вже пора,
Як вдо­ма поряд­ку нема?

22:48 10.02.2011 р. (м. Київ)

Зда­є­ться, я втра­тив зда­тність ідей­но мислити —
Числа без помислів,
      букви рядком
            написані.
А ще:
      теореми
            і постулати,
Чита­ють нотації
      дегенератам.
І ще:
      рутина,
            без­пу­тня дитина
                  (оги­дна ж картина),
І, звісно,
      гон­ки наввипередки,
            навприсядки
                  і по-вся­ко­му так.
Щоден­но годин­ник на сьо­му двадцять.
П’ятнадцять,
      шістнадцять,
            сімнадцять…
Так би встати,
      як вживу,
            за хвилину,
І вимкну­ти цифри,
      секун­ди й години,
Забі­га­лись вже
      безупинно,
            невпинно,
                  настирливо-плинно,
А сві­тло десь світить,
      наяву, по життю.
            Я ж сплю
                  допоки-допоки…
Та при­йде ще день благовісний,
Оми­тий бажанням
      пізнати,
            осмислити.
Роз­зу­ю­ться очі,
      блиснуть
            завзято:
«Рано спи­са­ли нас самозакоханці
      пихаті».
Вдарять
      громом,
            буре- і дереволомом,
                  накатом-покотом,
І зрозуміють,
      що нюх і на істину,
            і на кри­ти­чне мислення
                  ще є.
01:36 18.12.2009 р. (м. Київ)