Категорія: Збірка «Сонце»

А. Л.

Ти де? Ска­жи. За хма­ра­ми Літа­єш в небе­сах? Заду­ма­лась, замрі­я­лась, Заплу­та­лась в дум­ках. Ти з ким? Ска­жи. Самі­сінь­ка Живеш під Сон­цем цим? Ніко­го не пора­ду­єш І смі­хом золо­тим. Ти як? Ска­жи. Не ску­чи­ла За волею думок? Закри­та і зажу­ре­на, Спа­ли­ла наш місток. Коли? Ска­жи. Чека­ти­му,

Світлячки

Кіно про­йшло. Зір­ва­лось паву­ти­н­ня… То із зимо­вих, теплих ліхта­рів, Що так засві­чу­ва­ли рай осін­ній, Остан­ній вогник в дале­чінь зле­тів. Зати­хла музи­ка. Зав­мер і вальс. Подо­ли суконь р-раз – не шеле­стять… Малюн­ком на асфаль­ті пише час, І очі гася­ться, і біль­ше не горять. Не бачи­ти

Малюнок

Захід за захо­дом, дня­ми, ноча­ми, Бачу в тума­ні очі твої. Чи то вви­жа­є­ться, чи то збу­ва­ю­ться Мрії мину­лі, жада­ні й сум­ні. Стій, зупи­ни­ся хоча б на хви­ли­но­чку, Дай нама­люю тебе, як ти є. Кла­птик папе­ру, гра­фіт і фан­та­зія – Біль­ше не тре­ба, це щастя

Чай

Ти сидиш. Усмі­хну­лась ласка­во. «Може, чаю?» «Облиш, не про те. Я не чаю від тебе чекаю». «Може, ска­жеш? Пита­н­ня ж про­сте…» Диви­на собі й годі. Малень­ка, А розум­на, як тися­ча книг. «Розу­мі­єш…» – і змов­кнув тихень­ко: Виправ­да­н­ня при­ду­мать не встиг. Ти сидиш. Мру­жиш очі лука­во,

Присвята для збірки

Все, що я зміг, те зро­бив, Все, що я знав – напи­сав, Пізна­ти не зміг – не пізнав, Зло­ви­ти не встиг – не зло­вив. Вибач, якщо дра­ту­вав, Вибач, я про­сто любив. Може, лише не зумів Чека­ти на тебе… Чекав! Знай, що навік пам’ятаю,

Сни

Ти з’явилась до мене у сни, Ти ста­ва­ла новою весною, Заслі­пля­ю­чи сили кра­сою Пере­жи­тки ста­рої зими. Ти з’явилась до мене у сни Тихим шеле­стом сте­пу буя­н­ня, При­не­сла із собою коха­н­ня Та ска­за­ла «дивись, не про­спи». Я й поду­мав, що зов­сім не спав, Бо

Сонце в кожного своє

Запи­тав­ся я у неба, Чи єди­не Сон­це в сві­ті? “Не єди­не, так і тре­ба”, — Шеле­сті­ло в вер­хо­віт­ті. Запи­тав­ся я у річки: “То нащо так сонць бага­то?” “Скіль­ки душ — і сон­ців стіль­ки”, — Дзвін­ко буль­кну­ла, пиха­то. Запи­тав­ся я у вітру: “Чом не бачу, що так є?”

Зимовий мотив

Зустрів би зиму… якби міг зустрі­ти, Кидав би сніж­ки, якби міг кида­ти, Чекав би весну, якби міг чека­ти, Хотів би літа, якби міг хоті­ти… Напив­ся Сон­цем, сві­тлом би зігрів­ся, Побіг би вітром, ген та поза хма­ри Та став би сві­тлом,

Епілог

- Вся­ке бува­ло… Я не встиг закін­чи­ти. Оля сум­но зітхну­ла і зупи­ни­ла мене сво­єю рукою. Пев­но, їй про­сто було непри­єм­но зга­ду­ва­ти той час і ті події. Сон­це пекло. Єди­не, що ряту­ва­ло нас – це роз­кі­шні дере­ва пар­ку. Вони росли тут віка­ми, вби­ра­ю­чи у себе

Post factum (після зробленого)

Ти від­пу­сти­ла, Сон­це — бла­го­дать. А я про­стив, чого вже там стра­жда­ти, Чого дум­ки свої углиб хова­ти, Коли їх можна (про­сто це!) від­дать. Ти зро­зумі­ла, що було і буде, Я зро­зу­мів, що мар­но, що реаль­но, Коли душа моя, важ­ка й стра­ждаль­на Ішла в вогонь… а там

Top