Категорія: Збірка «Сонце»

Ані

Викре­слю,
        зві­сно, зро­бив­ши помі­тку, що це нена­дов­го —
        може, до тижня насту­пно­го,
                чи поки не опа­де роз­жо­вті­лий листок.
Зви­чка така — бави­тись вере­сню з гру­днем.
Двад­цять четвер­та, я двад­цять дев’ятий,
        як чутно,
                при­йом?

Між нами ефір, між нами — сто­кра­тність колі­зій.
Тисни тан­ген­ту, і, якщо хочеш, мов­чи.
Це — най­ти­хі­ший куплет, і з біло­го шуму — при­спів.
Ця несин­хрон­ність так неумі­ло зву­чить!

Збе­ри­ся з дум­ка­ми, склей­ся із ними доку­пи,
мар­ку в куто­чок листів­ки — чи ж під­пи­сав?
Вибач, не встиг запи­та­ти: індекс? про­ву­лок?
«Голов­по­штамт, на запи­та­н­ня, тій, кого знав.»

Дале­кі кор­до­ни, міняє латин­ка кири­ли­цю.
Дума­єш,
        це колись
                змі­ни­ться?

22:06 20.11.2016 (м. Брно, Чехія)

Їй

Цей роз­пал весни зву­чить, як спі­зні­ла осінь,
чер­во­ним акор­дом закля­кли чужі голо­си.
Пое­ти лиши­ли нащад­кам непи­са­ні сто­си,
а на остан­ній сто­рін­ці — все­сві­тнє «про­сти».

Хто був ком­по­зи­тор, а хто — дири­гент… незна­йо­мі
облич­чя без­ли­кі тепер — у чор­ниль­них ряд­ках.
Рука­ми аль­ти­ста болю­че валь­су­ють судо­ми —
він був Пер­ша скри­пка. Він був. Але тіль­ки у снах.

Ноти хапа­ли з ефі­ру і кла­ли на стру­ни,
ритм давав лег­ко­ва­жно пів­ден­ний бриз.
Та муза пішла, ввів­ши оркестр у сту­пор.
Та муза пішла. Не буде нам біль­ше реприз.

Чия в тім вина? Аль­ти­сто­ві це неві­до­мо,
він не чіпав кар­мін­но-бла­ки­тні мости.
Хоч музи нема, але помі­ча­є­ться зно­ву,
що це, все ж, не осінь, а роз­пал чудно́ї весни.

19:26 13.04.2016 (м. Київ)

Вере­сень не давав обі­тни­цю,
у вічнім кохан­ні не кляв­ся,
не засту­пав доро­ги смі­лив­цю,
звід­ки би той не узяв­ся,

очи­ма не упи­рав­ся в сто­ли,
не хотів про­сто так зва­ти­ся.
З ним не вою­ва­ли мли­ни
ані Стель­ма­ха, ані Сер­ван­те­са.

Не було в ньо­го ніко­го за спи­ною,
такий він вже місяць — непар­ний.
Нап’ялював бриль у спе­ко­тну годи­ну,
зод­да­ле­ки бачи­ли — гар­ний.

Часту­вав дітла­хів юшкою з ква­со­лі,
іно­ді — каву­на­ми чи печи­вом.
Любив роз­мов­ля­ти із Сон­цем у полі,
коли їх не бачи­ли — вве­че­рі.

Часто сидів до ночі в трав­ня,
носив від ньо­го гостин­ці.
Там, випад­ко­во, по дру­жбі дав­ній
позна­йо­мив­ся з моло­ди­цею.

Схо­жа на осінь, спо­кій­но-сум­на.
Вере­сню тро­хи не віри­ло­ся:
махнув він рукою, дока­пав вина.
«Та це мені тіль­ки при­ви­ді­ло­ся».

І раптом про­пав, щез, як і не було,
тіль­ки листям під ноги сте­ли­ться.
«Повер­нись, чоло­ві­че!» — у вухах гуло,
а йому хоч би що — стер­пи­ться.

Лиш насту­пно­го року, як тіль­ки сусід
чер­го­ві жни­ва завер­шить,
він з’явиться зно­ву, піде слід у слід
до жов­тня у гості — впер­ше.

23:23 2.10.2015 (м. Київ)

Ані

Так ска­за­но мало —
        і вже непри­єм­но памо­ро­чи­ться.
Мов­ча­н­ня — не на вагу, а на міцність —
        і де цьо­му вчи­ти­ся?
«Мов­ча­ти — тер­пі­ти» —
        таке ти дава­ла озна­че­н­ня.
«Мов­ча­ти — дослу­ха­ти».
        Іно­ді навіть вчи­ту­ва­ти­ся.

Можна від­кла­сти
        свої над­зви­чай­ні гостро­ти,
сьо­го­дні слу­хач — я,
        а ти захо­ті­ла визна­че­но­сті.
Гово­ри! Але так,
        щоб почу­ти, коли я буваю про­ти.
Гово­ри! Але це — наша зго­да,
        а не чиясь хви­лин­на милість.

Чи ж можна окре­сли­ти те,
        чого не пійма­єш рука­ми?
Як бути з тим, про що зна­єш,
        але чим не можеш діли­ти­ся?
Напев­но, не вийде такої роз­мо­ви —
        обоє вдо­во­ли­мось сна­ми,
і кожен сво­ї­ми,
        щоб зов­сім на ранок не виспа­ти­ся.

Не питай, скіль­ки разів надвечір’я
        я повер­тав­ся до тих діа­ло­гів.
Не питай, тебе не було поряд,
        а я нама­гав­ся виправ­да­ти­ся.
Роз­мо­ву ми не закін­чи­ли, і за місяць,
        а, може, за тися­чу років
ти будеш моїм слу­ха­чем,
        який зно­ву спро­бує виго­во­ри­ти­ся.

00:09 20.11.2014 р. (м. Київ)

I.
    Говіє гори­зон­таль.
        Тепли­ться тихо в зені­ті.
    Незгра­бний на витів­ки кві­тень
    крив­ляє сусід­ський фев­раль.
    Ховає облич­чя вуаль,
        руки хапа­ють сні­жин­ки.
    На Житнім у Киє­ві рин­ку
    тор­гу­ють за без­цінь печаль.
    Гар­ту­є­ться поха­пцем сталь.
        Уда­ра­ми кри­шать запла­тки.
    Фігур­ки — на щастя й на згад­ку —
    роз­хо­дя­ться вмить. І не жаль.
II.
    Зда­є­ться, ти наку­пи­ла таких бага­цько.
                Зне­на­цька.
    Вті­ша­єш пре­дме­тно свій роз­пач? Дар­ма.
                Задар­ма.
    Поглянь за вікно — ще тро­хи, і буде зима.
                Оце ба.
    І кому воно ста­не твоє, чудер­на­цьке?
                Це ж цяцька.
III.
    Ти зно­ву шука­єш сло­ва.
        Тасу­єш пусті філі­жан­ки.
    А зав­тра від само­го ран­ку
    напи­шеш в щоден­ник: «Нова».
    Хоч і засвіт зале­две жива —
        об’їжджені ква­пом квар­та­ли,
    гучні та хміль­ні кіно­за­ли:
    прем’єрні годи­ни, дива.
    Наві­що? Ніхто вже й не зна —
        затер­ли­ся букви буден­ні,
    і якось рапто­во, засцен­но
    почну­ться юна­цькі жни­ва.
IV.
    Тобі ж є, що зга­да­ти, наче.
                Тим паче.
    Соро­ми­шся сліз? Немає і слів? А кому?
                І чому?
    За бра­ком часу не помі­тиш пітьму.
                Та ну.
    На узбіч­чі вже сон­це тихень­ко пла­че.
                Юна­че…
V.
    Уста­вай, про­ки­дай­ся — пора,
        на тебе чека­ють зна­дво­ру:
    щось хочуть спи­та­ти… про вчо­ра.
    Мабуть, це така собі гра.
    Сум­лін­но-свя­та дітво­ра…
        наїв­на й зале­две доте­пна.
    Пита­н­ня ж колю­чі нестер­пно
    й від­чу­тно, як рана ста­ра.
    Роз­ка­жи, як чекав допі­зна.
        Роз­ка­жи — пам’ятаєш усмі­шку?
    А те, як рего­тав пере­смі­шник?
    Суму­єш за нею? Овва!
VI.
    Оби­два ви віри­те в чудо.
                Та буде…
    Зійти­ся зама­ло. Зга­дай, як любив.
                Ти ж любив?
    А ти упів­си­ли про­си­ла… Лишив.
                І посмів,
    і до ран­ку, напев­но, забу­де.
                Ці люди…

00:32 5.06.2014 р. (м. Київ)

Ані Лип’ятських

Face to face, tête-à-tête — no illusion.
Kissing frog? What a shame, not at all!
For God's sake,
        noone's saint,
                no conclusion.
Moment's wink. Let me think, just one call.
Just three rings to my soul, auntie Autumn,
Voice of you blows my ire, blows away.
Being fair
        (that's the Chair)
                at the bottom.
Like you do. May it be. May it. May.
Tell me story of youth in three words,
Could it be even shorter, oh, honey?
Write it down
        (with no sound) —
                the ord,
Make it clear to see if it's sunny.
The first one is “the reason”, no doubt.
Next — “the force”, it takes first bringing third.
“Outcome”
        is the last
                in my cloud.
Glue them all, try your best, little lird.
Wish good luck to your way, passing fancy.
Fly away, find the home, everdream.
Outlook.
        Silhouette.
                Oh, romancy.
Overtake. Everyone in the stream.

00:08 6.12.2013 (м. Київ)

Олі Логвин

Не для сего­дня —
        для зав­тра,
быта не ради —
        для мысли
про­шло­го сму­тные кадры
в буду­щность как-то бы вти­снуть.
Искать и най­ти —
        не боя­ться,
идти и дой­ти —
        те же лица
любить, и любя — рас­ста­ва­ться,
забыть, и узнав, уди­ви­ться.
Чудо для чуда —
        лови же!
Зри и узри —
        пря­мо с крыши:
что­бы и солн­це да ниже,
что­бы луна — да повыше,
что­бы суметь —
        и воз­дви­гнуть,
что­бы догнать
        в коле­сни­це,
днём ярким све­том при­ни­кнуть,
ночью — хоть вкра­тце при­сни­ться.

02:59 27.12.2012 р. (м. Київ)

Я тебе про­чи­таю —
        аякже,
Хоча ти мені пишеш
        впер­ше,
Твої коми уста­нуть
        зав­ше,
Та очам вже від того
        не лег­ше.

Я тебе про­чи­таю —
        пев­но,
Тихо-тихо, рука­ми,
        тон­ко,
Тіль­ки б це не було
        дарем­но,
Бо ж ти наче їжак —
        у гол­ках.

Я тебе про­чи­таю —
        мабуть,
Кни­гу з шафи діста­ну
        рву­чко —
Букви-літе­ри в піки
        ста­нуть
Так, що буде чита­ти…
        незру­чно.

Я тебе про­чи­таю?
        Як же!
Хоча ти мені пишеш
        вко­тре —
Твої кра­пки уста­нуть,
        впав­ши,
Зупи­нив­ши чита­цькі
        ноти.

23:17 13.07.2012 р. (м. Київ)

І сни уже не сни,
        при­ма­ри — не при­ма­ри,
        а від­го­ло­ски чарів
все­силь­ної весни.
І ти мов­чиш: «Про­сти».

Назав­жди чи на вчо­ра
        руко­пи­си-листи —
        кому й куди нести?
У біло­го є чор­не,
а в чор­но­го — теж чор­не.

Для кожно­го — свій лік,
        усьо­му — свою пору
        пере­вер­та­ти гори —
як Пере­мо­ги пік —
скла­да­ти стик у стик.

Шука­ти там, де лег­ше,
        вко­ро­чу­ю­чи вік —
        нев­же натхнен­ний втік?
Відзав­тра — як упер­ше —
від­чу­є­ться ще дещо.

І лютий — де чор­ни­ла¹?
        І дрож­ка — де дешев­ше,
        і сму­ток — яко шер­шень,
дзиж­чить ридма. Люби­ла?
«Про­бач — була без­кри­ла».

04:09 18.06.2012 р. (м. Київ)

———
¹ Б. Пастер­нак. «Фев­раль. Достать чер­нил и пла­кать!»

a priori

Наш вечір розі­грай у лоте­рею —
Спря­муй на мене милий гні­ву шквал:
Для тебе це ще зов­сім не фінал
Чи аксель­бан­ти на яки­хось там лів­ре­ях.

Наш вечір віді­грай у сти­лі «джаз» —
Сідай, Хари­змо, за фор­те­пі­а­но,
Почни із челен­та­нів­сько­го «п’яно»,
А потім — в таран­тел­лів­ський фор­саж.

Наш вечір випий з кели­хом хміль­но­го
Без піни — і до буль­ба­шок на дні —
Тер­пко­го, як абсен­тів­ські пісні,
Які роз­ка­жуть, хто ми і для чого.

Наш вечір завер­ши в ново­му сні,
Забудь про нео­ба­чні лоте­реї,
Про джаз і буль­ба­шки в ста­рім Пан­ті­ка­пеї,
А зав­тра зно­ву усмі­хнись мені.

01:17 26.05.2012 р. (м. Київ)