Ані

Викре­слю,
        зві­сно, зро­бив­ши помі­тку, що це ненадовго —
        може, до тижня наступного,
                чи поки не опа­де роз­жо­вті­лий листок.
Зви­чка така — бави­тись вере­сню з груднем.
Двад­цять четвер­та, я двад­цять дев’ятий,
        як чутно,
                прийом?

Між нами ефір, між нами — сто­кра­тність колізій.
Тисни тан­ген­ту, і, якщо хочеш, мовчи.
Це — най­ти­хі­ший куплет, і з біло­го шуму — приспів.
Ця несин­хрон­ність так неумі­ло звучить!

Збе­ри­ся з дум­ка­ми, склей­ся із ними докупи,
мар­ку в куто­чок листів­ки — чи ж підписав?
Вибач, не встиг запи­та­ти: індекс? провулок?
«Голов­по­штамт, на запи­та­н­ня, тій, кого знав.»

Дале­кі кор­до­ни, міняє латин­ка кирилицю.
Думаєш,
        це колись
                зміниться?

22:06 20.11.2016 (м. Брно, Чехія)

Їй

Цей роз­пал весни зву­чить, як спі­зні­ла осінь,
чер­во­ним акор­дом закля­кли чужі голоси.
Пое­ти лиши­ли нащад­кам непи­са­ні стоси,
а на остан­ній сто­рін­ці — все­сві­тнє «про­сти».

Хто був ком­по­зи­тор, а хто — дири­гент… незнайомі
облич­чя без­ли­кі тепер — у чор­ниль­них рядках.
Рука­ми аль­ти­ста болю­че валь­су­ють судоми —
він був Пер­ша скри­пка. Він був. Але тіль­ки у снах.

Ноти хапа­ли з ефі­ру і кла­ли на струни,
ритм давав лег­ко­ва­жно пів­ден­ний бриз.
Та муза пішла, ввів­ши оркестр у ступор.
Та муза пішла. Не буде нам біль­ше реприз.

Чия в тім вина? Аль­ти­сто­ві це невідомо,
він не чіпав кар­мін­но-бла­ки­тні мости.
Хоч музи нема, але помі­ча­є­ться знову,
що це, все ж, не осінь, а роз­пал чудно́ї весни.

19:26 13.04.2016 (м. Київ)

Вере­сень не давав обітницю,
у вічнім кохан­ні не клявся,
не засту­пав доро­ги сміливцю,
звід­ки би той не узявся,

очи­ма не упи­рав­ся в столи,
не хотів про­сто так зватися.
З ним не вою­ва­ли млини
ані Стель­ма­ха, ані Сервантеса.

Не було в ньо­го ніко­го за спиною,
такий він вже місяць — непарний.
Нап’ялював бриль у спе­ко­тну годину,
зод­да­ле­ки бачи­ли — гарний.

Часту­вав дітла­хів юшкою з квасолі,
іно­ді — каву­на­ми чи печивом.
Любив роз­мов­ля­ти із Сон­цем у полі,
коли їх не бачи­ли — ввечері.

Часто сидів до ночі в травня,
носив від ньо­го гостинці.
Там, випад­ко­во, по дру­жбі давній
позна­йо­мив­ся з молодицею.

Схо­жа на осінь, спокійно-сумна.
Вере­сню тро­хи не вірилося:
махнув він рукою, дока­пав вина.
«Та це мені тіль­ки привиділося».

І раптом про­пав, щез, як і не було,
тіль­ки листям під ноги стелиться.
«Повер­нись, чоло­ві­че!» — у вухах гуло,
а йому хоч би що — стерпиться.

Лиш насту­пно­го року, як тіль­ки сусід
чер­го­ві жни­ва завершить,
він з’явиться зно­ву, піде слід у слід
до жов­тня у гості — вперше.

23:23 2.10.2015 (м. Київ)

Ані

Так ска­за­но мало —
        і вже непри­єм­но паморочиться.
Мов­ча­н­ня — не на вагу, а на міцність —
        і де цьо­му вчитися?
«Мов­ча­ти — терпіти» —
        таке ти дава­ла означення.
«Мов­ча­ти — дослухати».
        Іно­ді навіть вчитуватися.

Можна від­кла­сти
        свої над­зви­чай­ні гостроти,
сьо­го­дні слу­хач — я,
        а ти захо­ті­ла визначеності.
Гово­ри! Але так,
        щоб почу­ти, коли я буваю проти.
Гово­ри! Але це — наша згода,
        а не чиясь хви­лин­на милість.

Чи ж можна окре­сли­ти те,
        чого не пійма­єш руками?
Як бути з тим, про що знаєш,
        але чим не можеш ділитися?
Напев­но, не вийде такої розмови —
        обоє вдо­во­ли­мось снами,
і кожен своїми,
        щоб зов­сім на ранок не виспатися.

Не питай, скіль­ки разів надвечір’я
        я повер­тав­ся до тих діалогів.
Не питай, тебе не було поряд,
        а я нама­гав­ся виправдатися.
Роз­мо­ву ми не закін­чи­ли, і за місяць,
        а, може, за тися­чу років
ти будеш моїм слухачем,
        який зно­ву спро­бує виговоритися.

00:09 20.11.2014 р. (м. Київ)

I.
    Говіє горизонталь.
        Тепли­ться тихо в зеніті.
    Незгра­бний на витів­ки квітень
    крив­ляє сусід­ський февраль.
    Ховає облич­чя вуаль,
        руки хапа­ють сніжинки.
    На Житнім у Киє­ві ринку
    тор­гу­ють за без­цінь печаль.
    Гар­ту­є­ться поха­пцем сталь.
        Уда­ра­ми кри­шать заплатки.
    Фігур­ки — на щастя й на згадку —
    роз­хо­дя­ться вмить. І не жаль.
II.
    Зда­є­ться, ти наку­пи­ла таких багацько.
                Зненацька.
    Вті­ша­єш пре­дме­тно свій роз­пач? Дарма.
                Задарма.
    Поглянь за вікно — ще тро­хи, і буде зима.
                Оце ба.
    І кому воно ста­не твоє, чудернацьке?
                Це ж цяцька.
III.
    Ти зно­ву шука­єш слова.
        Тасу­єш пусті філіжанки.
    А зав­тра від само­го ранку
    напи­шеш в щоден­ник: «Нова».
    Хоч і засвіт зале­две жива —
        об’їжджені ква­пом квартали,
    гучні та хміль­ні кінозали:
    прем’єрні годи­ни, дива.
    Наві­що? Ніхто вже й не зна —
        затер­ли­ся букви буденні,
    і якось рапто­во, засценно
    почну­ться юна­цькі жнива.
IV.
    Тобі ж є, що зга­да­ти, наче.
                Тим паче.
    Соро­ми­шся сліз? Немає і слів? А кому?
                І чому?
    За бра­ком часу не помі­тиш пітьму.
                Та ну.
    На узбіч­чі вже сон­це тихень­ко плаче.
                Юначе…
V.
    Уста­вай, про­ки­дай­ся — пора,
        на тебе чека­ють знадвору:
    щось хочуть спи­та­ти… про вчора.
    Мабуть, це така собі гра.
    Сум­лін­но-свя­та дітвора…
        наїв­на й зале­две дотепна.
    Пита­н­ня ж колю­чі нестерпно
    й від­чу­тно, як рана стара.
    Роз­ка­жи, як чекав допізна.
        Роз­ка­жи — пам’ятаєш усмішку?
    А те, як рего­тав пересмішник?
    Суму­єш за нею? Овва!
VI.
    Оби­два ви віри­те в чудо.
                Та буде…
    Зійти­ся зама­ло. Зга­дай, як любив.
                Ти ж любив?
    А ти упів­си­ли про­си­ла… Лишив.
                І посмів,
    і до ран­ку, напев­но, забуде.
                Ці люди…

00:32 5.06.2014 р. (м. Київ)

Ані Лип’ятських

Face to face, tête-à-tête — no illusion.
Kissing frog? What a shame, not at all!
For God's sake,
        noone's saint,
                no conclusion.
Moment's wink. Let me think, just one call.
Just three rings to my soul, auntie Autumn,
Voice of you blows my ire, blows away.
Being fair
        (that's the Chair)
                at the bottom.
Like you do. May it be. May it. May.
Tell me story of youth in three words,
Could it be even shorter, oh, honey?
Write it down
        (with no sound) —
                the ord,
Make it clear to see if it's sunny.
The first one is “the reason”, no doubt.
Next — “the force”, it takes first bringing third.
“Outcome”
        is the last
                in my cloud.
Glue them all, try your best, little lird.
Wish good luck to your way, passing fancy.
Fly away, find the home, everdream.
Outlook.
        Silhouette.
                Oh, romancy.
Overtake. Everyone in the stream.

00:08 6.12.2013 (м. Київ)

Олі Логвин

Не для сегодня —
        для завтра,
быта не ради —
        для мысли
про­шло­го сму­тные кадры
в буду­щность как-то бы втиснуть.
Искать и найти —
        не бояться,
идти и дойти —
        те же лица
любить, и любя — расставаться,
забыть, и узнав, удивиться.
Чудо для чуда —
        лови же!
Зри и узри —
        пря­мо с крыши:
что­бы и солн­це да ниже,
что­бы луна — да повыше,
что­бы суметь —
        и воздвигнуть,
что­бы догнать
        в колеснице,
днём ярким све­том приникнуть,
ночью — хоть вкра­тце присниться.

02:59 27.12.2012 р. (м. Київ)

Я тебе прочитаю —
        аякже,
Хоча ти мені пишеш
        вперше,
Твої коми устануть
        завше,
Та очам вже від того
        не легше.

Я тебе прочитаю —
        певно,
Тихо-тихо, руками,
        тонко,
Тіль­ки б це не було
        даремно,
Бо ж ти наче їжак —
        у голках.

Я тебе прочитаю —
        мабуть,
Кни­гу з шафи дістану
        рвучко —
Букви-літе­ри в піки
        стануть
Так, що буде читати…
        незручно.

Я тебе прочитаю?
        Як же!
Хоча ти мені пишеш
        вкотре —
Твої кра­пки устануть,
        впавши,
Зупи­нив­ши читацькі
        ноти.

23:17 13.07.2012 р. (м. Київ)

І сни уже не сни,
        при­ма­ри — не примари,
        а від­го­ло­ски чарів
все­силь­ної весни.
І ти мов­чиш: «Про­сти».

Назав­жди чи на вчора
        рукописи-листи —
        кому й куди нести?
У біло­го є чорне,
а в чор­но­го — теж чорне.

Для кожно­го — свій лік,
        усьо­му — свою пору
        пере­вер­та­ти гори —
як Пере­мо­ги пік —
скла­да­ти стик у стик.

Шука­ти там, де легше,
        вко­ро­чу­ю­чи вік —
        нев­же натхнен­ний втік?
Відзав­тра — як уперше —
від­чу­є­ться ще дещо.

І лютий — де чорнила¹?
        І дрож­ка — де дешевше,
        і сму­ток — яко шершень,
дзиж­чить ридма. Любила?
«Про­бач — була безкрила».

04:09 18.06.2012 р. (м. Київ)

———
¹ Б. Пастер­нак. «Фев­раль. Достать чер­нил и плакать!»

a priori

Наш вечір розі­грай у лотерею —
Спря­муй на мене милий гні­ву шквал:
Для тебе це ще зов­сім не фінал
Чи аксель­бан­ти на яки­хось там лівреях.

Наш вечір віді­грай у сти­лі «джаз» —
Сідай, Хари­змо, за фортепіано,
Почни із челен­та­нів­сько­го «п’яно»,
А потім — в таран­тел­лів­ський форсаж.

Наш вечір випий з кели­хом хмільного
Без піни — і до буль­ба­шок на дні —
Тер­пко­го, як абсен­тів­ські пісні,
Які роз­ка­жуть, хто ми і для чого.

Наш вечір завер­ши в ново­му сні,
Забудь про нео­ба­чні лотереї,
Про джаз і буль­ба­шки в ста­рім Пантікапеї,
А зав­тра зно­ву усмі­хнись мені.

01:17 26.05.2012 р. (м. Київ)