Категорія: Записки

Доди­вив­ся пов­ні­стю «Зоря­ні вій­ни», зга­дав дитин­ство і отри­мав вели­че­зну насо­ло­ду.

Сьо­го­дні як йшов на обід, помі­тив кумен­де і сим­па­ти­чне дів­ча, яке діста­ло з порт­фе­ля яблу­ко, засу­ну­ло його до рота ціля­ком і на ходу засті­ба­ло порт­фель. Зву­чить див­но, але вигля­да­ло мило.

У «Дро­вах» помі­тив паро­чку: афро­укра­ї­нець зі сво­єю тор­га­шкою. Ну, ті, що на Шуляв­ці сто­ять. Нове облич­чя суча­сно­го капі­та­лі­зму. І наші тор­га­ші в пере­хо­дах. Гид­ко. І тісно.

Як ішов назад, помі­тив, що зацві­ла липа біля «Пре­си Укра­ї­ни», а якась бабуль­ка обри­ва­ла її у свою сум­ку.

А як повер­тав­ся з робо­ти, виню­хав літо. І сві­жу фар­бу на пар­ка­ні «Голо­су Укра­ї­ни»

Пере­гля­нув дві пер­ші части­ни «Star Wars», гуляв із Сашкою, схо­ди­ли на вистав­ку в Пін­чу­кАрт­Центр. Місця­ми вистав­ка навіть досить при­стой­на.

А за вок­за­ла­ми наїв­на пусто­та,
І кожна трі­щи­на на сер­ці — рана…
Він не любив її… Вона сама
При­ду­ма­ла роман, тому і рада.
І кожен шепіт, то для неї крик,
І кожен дотик — наче рани сер­ця,
Та й він по суті, неда­ле­ко зник,
Доста­тньо кри­кну­ти — озве­ться…

На кожен постріл голо­ву уверх,
На кожну тугу сотні п’яних вір­шів,
На кожен поці­лу­нок — злет…
І лише він, по суті, не коли­шній…
За п’яним погля­дом — від­став­ка снів
За їх без­глу­здість і від­вер­тість ночей…
Та й він по суті, болі не хотів…
Він і є біль, тому її не хоче…

© Annika Ly, взя­то звід­си.

Гар­но так.

Вибір на най­ближ­че май­бу­тнє — Зоря­ні вій­ни, почи­на­ю­чи з пер­шої части­ни. Під­ряд. Стар Трек, мабуть, заче­кає, бо я вже дав­но зби­рав­ся це зро­би­ти.

Від робо­ти сьо­го­дні ледь голо­ва не заки­пі­ла. Доку­мен­та­цію Мікро­со­фта пишуть ідіо­ти для дибі­лів.

Чомусь досить чітко пам’ятаю один ранок із дитин­ства, коли я про­ки­нув­ся десь о 5:30 з від­чу­т­тям того, що виспав­ся. І спа­ти зов­сім-зов­сім не хоті­ло­ся. То було літо, я вийшов надвір, сів на дро­ва і дихав ран­ко­вим пові­трям. Потім вийшов батько і спи­тав, чого я не сплю. А потім він мені ска­зав, що раз так, то давай шифер тяга­ти буде­мо. І ми тяга­ли шифер.

А ще в дитин­стві я мрі­яв ста­ти залі­зни­чни­ком. Бабу­ся мене інко­ли бра­ла на чер­гу­ва­н­ня на пере­їзд на кар’єр, а там саджа­ла до когось у тепло­воз, і я возив вскри­шу. Ката­ли­ся цілу змі­ну. З тих пір у мене така любов до залі­зни­чно­го транс­пор­ту, осо­бли­во до метро.

Остан­нім часом я мало диву­ю­ся. Настіль­ки мало, що сам почав це помі­ча­ти. Біль­шість речей зда­ю­ться про­сти­ми і логі­чни­ми, а ті, які важ­ко зро­зу­мі­ти — доми­слю­ю­ться. Аня одно­го разу ска­за­ла фра­зу «тебе не зди­ву­ва­ти». Пра­виль­но ска­за­ла. Важ­ко це зро­би­ти.

Колись дав­но я для себе вивів таку річ — люди­ну від інших тва­рин з‑поміж інших речей від­рі­зняє вмі­н­ня диву­ва­ти­ся. Саме воно є осно­вою про­гре­су люд­ства. І зав­жди було. І буде таким зав­жди.

Мабуть, вар­то заду­ма­ти­ся.

На сай­ті ІТС з’явилася ста­т­тя автор­ства Діми Кури­лен­ка і Кості Шал­ба­но­ва з мої­ми прав­ка­ми про кон­курс МТС «Про­фе­сіо­на­ли май­бу­тньо­го». Тиця­ти сюди.

Пови­да­ляв «вибра­ні» стат­ті на Хабрі, думаю, вар­то б їх було вза­га­лі звід­ти пере­не­сти, напри­клад, в окре­мий файл. Також вида­лив дещо з Evernote. Зві­сно, це не така мас­шта­бна части­на чис­тки, але, думаю, із цієї серії — оста­н­ня.

Готую інтерв’ю з Най­дже­лом Канін­ге­мом (Nigel Cunningham), авто­ром і роз­ро­бни­ком TuxOnIce. Назби­ра­лось вже 27 питань, спо­ді­ва­ю­ся, що він від­по­вість на всі. Самі пита­н­ня наді­шлю зав­тра зран­ку або сьо­го­дні вно­чі. Ори­гі­нал інтерв’ю буде опу­блі­ко­ва­но тут окре­мим фай­лом (бою­ся Хабра­ефе­кту), може, на сле­шдо­ті, якщо там можна публі­ку­ва­ти, або на ана­ло­гі­чно­му ресур­сі, а пере­клад буде викла­де­но на Хабрі, нови­ну про пере­клад пла­ную роз­мі­сти­ти на ЛОРі. Зага­лом, план інтерв’ю схо­жий на той, що був із Шишкі­ним.

Інко­ли такі дум­ки почи­на­ють з’являтися в голо­ві, тому я хотів би дещо зга­да­ти.

2008‑й рік і своє став­ле­н­ня до пер­шої і єди­ної дів­чи­ни.

Зре­штою, я не хотів би так гово­ри­ти, може, це не дуже гар­но, але я жал­кую про той рік. Про ввесь, від поча­тку до кін­ця, в кон­текс­ті наших від­но­син. Три роки пото­му все пере­о­сми­слю­є­ться іна­кше, хоті­ло­ся б себе і пово­ди­ти не так (геть не так, зов­сім не так, а не трі­шки), і гово­ри­ти не те, і дума­ти не про те. Може, через це той рік для мене як у яко­мусь ватно­му тума­ні — у від­чут­ті, яке з’являється тоді, коли щось різ­ко змі­ню­є­ться на гір­ше. Як, напри­клад, літня спе­ка після весни. Так і тоді.

Нев­же розум­ні­шаю?

Чоти­ри сезо­ни «The Big Bang Theory» закін­чи­ли­ся, тепер пора дума­ти про насту­пний сері­ал. Думаю, ним ста­не щось із Star Trek. Але перед цим тре­ба пере­ди­ви­ти­ся радян­ську доку­мен­та­лі­сти­ку, яка нако­пи­чи­ла­ся і з нетер­пі­н­ням чекає на те, щоб я її пере­гля­нув.